Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Пригадайте лишень: ви повернулись додому, найнещасніше покоління нової доби. І що вийшло? Ваш батько встиг наплодити нових дітей із дівчиною, яка, власне, була призначена вам. Тільки-но ви опинилися вдома, як батьки знов посіли ті місця, з яких вони почали війну. Видавали газети, створювали громадську думку, вкладали мирні угоди, робили політику. Ви, молоді, були в тисячу разів мудріші, але втомлені, напівживі, вам треба було відпочити. Вам ні на що було жити. Однаково було, чи ви погинули, чи повернулися додому. І куди ж ви повернулися? До батьківської домівки!
Пригадайте ті жахливі батьківські домівки! Ви колись бачили бібліотеку Ціпперів? Я часто грався тими томами. Там були три чудово оправлені річники «Новітніх часів», «Німецька книжка для хлопців», «Сурмач із Зекінгена» — що за література! Пригадуєте їхній комод? У нас удома є такий самий. Навіть стоячи за метр від нього, я боюся його гострих країв. Смертельно небезпечні меблі! А та деренчлива люстра з електричними свічками, зробленими з порцеляни, але так, ніби вони з воску! А календарі, повішені над письмовим столом, щороку нові! А газети з передовими статтями! Мій батько ще й нині не засне, коли не дізнається, що «він» сказав. «Він» — це абсолютний він, схований за передовою статтею. «Він» перебуває там, де все знають, «він», власне, такий самий дурний дрібний міщанин, як і його читач.
Арнольд — хлопець з воєнного покоління… Ходімо, трохи погуляємо.
Ми знов пішли до парку, і П. довго ще говорив. Арнольдову байдужість, його смуток, нерішучість, непрактичність — усе це він скидав на виховання і на війну.
Сонце стояло вже високо, няньки збиралися йти додому, наближалась обідня пора. Я слухав, як невблаганно П. виводив коріння людини з її доби. На таку непохитність він, певне, мав більше права, ніж я чи будь-хто інший, тому що був смертником. Він повинен був кожної миті мати готову думку про всі явища, бо ще сьогодні, ще цієї години чекав смерті.
Я не заперечував і не погоджувався. Я тільки сказав:
— Якби я мав батька, то не дорікав би йому. (Зрештою, старий Ціппер був трішечки і моїм батьком.) Ви так високо ставите себе над людьми, що бачите їх тільки чорними й білими, їхню вину чи невинність. І судите, як Бог і як суддя: за намірами і за вчинками. Але ми, ті, що були на війні, враховуємо й той матеріал, з якого вони зроблені.
Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на війні, поведінку юнаків, охоплених бажанням щось поліпшити, змінити. Якби скептицизм також не передбачав певної участі в житті, я б сказав, що ми скептики. Але ми взагалі не беремо ні в чому участі. Ви глузуєте з пафосу, а ми не віримо навіть у жарти. Ви ненавидите реакцію, а ми сумніваємося і в наслідках революції. Чого ви хочете? Ми помилково повернулися з війни.
П. мовчав.
Я дивився на дітей, що квапливо збирали свої іграшки. Вони не хотіли нічого залишати й нещадно видирали свої речі в товаришів, з якими гралися. Та зелений спокій полудня в парку, лагідні біляві обличчя няньок, низькі голоси дзвонів мирили мене з усім навколо, і з прикрими інстинктами дітей, і з дурістю дорослих.
Навіть мухи гули так, наче хотіли наслідувати дзвони…
Любий Арнольде!
Можливо, чи навіть напевне, тобі потрапить до рук цей мій безпретензійний опис життєвого шляху твого батька і твого власного скромного життя. Може, ти не захочеш знов поновлювати наше листування, бо, починаючи нове життя, справедливо вирішив більше не торкатися минулого. Тоді цей лист, що я пишу до тебе, буде єдиною ознакою моєї приязні, посланою тобі після довгої перерви, приязні, яку те, що я написав, не тільки не припинить, а навіть не зменшить. Адже, як ти сам побачиш, коли прочитаєш мої рядки, я не написав про всі ті почуття, що нас єднали, так само як не написав і всього того, що знав про твою долю. Так, тільки-но поставивши останню крапку у своїй повісті, я побачив, що розповів про тебе не забагато, а може, навіть замало. Мені здається, що причину цього легко знайти: я не помічаю між нами з тобою тієї відстані, яку добре бачу між твоїм батьком і мною. А можливо, є й інша причина: я боявся, і не зовсім безпідставно, що, написавши про тебе більше, змушений був би розповісти дещо важливе й про себе самого, а це вийшло б за межі мого завдання. Отже, змалювати тебе так виразно, як воно вийшло б тільки з відстані, я, ще раз кажу, не зміг. З іншого боку, життя твого батька здалося мені так тісно пов’язаним з твоїм, що якби я захотів відокремити тебе від нього, то мусив би багато чого замовчати. А в письменника брехня починається вже там, де він мовчить.