Книга дивних нових речей

— Ось воно! — Тартальйоне, шаленіючи, так і сипав глузливими словами. — Питання на мільйон, еге ж? Хто сюди прилетить. Хто сюди прилетить... Muy interesante[86]! Ми ж не можемо запустити гадюк у наше кубелечко, адже ж ні? Усякі психи, нахлібники й саботажники нам тут не потрібні. Підходять тільки милі, врівноважені люди. Ось тільки — увага! — за проїзд треба заплатити. Я маю на увазі, час сіяти і час збирати врожай, правильно? АМІК не може вічно вкладати свої гроші, настав час отримувати прибутки. То хто ж полетить? Голота, яка працює продавцями і прибиральниками? Не думаю. АМІК візьме заможненьких засранців, але не сволоту якусь там, не примадонн — ні-ні, вони візьмуть хороших, сіль землі. Мультимільйонерів, які в автобусі поступаються місцем. Магнатів, які залюбки перуть руками свої футболки, тому що, ну, треба, треба ж економити електрику. Авжеж, я так і бачу це перед своїми очима. Підходьте, не соромтеся, замовляйте квитки в цей довбаний Хапоград.

Мозок вимикався, і Пітер почав поринати в забуття, але тут йому пригадалися чисті коридори аміківського медцентру, хірургічне обладнання, досі запаковане в поліетилен, кімната з жовтими стінами, заставлена коробками, підписаними «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

— Але ж коли... коли це все має статися?

— Будь-коли, хоч завтра! Ніколи! Біс його знає коли! — загорлав Тартальйоне. — Може, щойно вони побудують бейсбольний стадіон? Чи щойно навчаться робити фісташкове морозиво з обрізків нігтів? Чи щойно виростять нарцис? Чи щойно як Лос-Анджелес сповзе в Тихий океан? Хоч убий, не знаю. А ти хотів би тут жити?

Пітер уявив собі, як він сидить схрестивши ноги біля своєї церкви, Обожнювачі Ісуса зібралися довкола нього, усі тримають у руках зшиті для них книжечки-Біблії, розгорнуті на якій-небудь притчі. Полудню немає кінця-краю, всі сяють сонячним промінням, а Номер П’ять приносить їжу і частує нею нового члена їхньої громади — Беа, дружину отя Пітера, що сидить біля нього.

— Я... це залежить... — відказав Пітер. — Тут гарно.

У кімнаті запала мовчанка. Минув якийсь час, і Тартальйоне почав дихати дедалі голосніше й ритмічніше, аж доки Пітер не усвідомив, що той щось каже.

— Угуа. Угу. Угу, — повторював лінгвіст знову й знову, а тоді голосом, сповненим зневаги, додав: — Гарно. Авжеж.

Пітер був занадто втомлений, щоб сперечатися. Він знав, що тут немає ні тропічних лісів, ні гір, ні водоспадів, ні вишукано підстрижених парків, ні міських краєвидів, від яких забиває дух, ні готичних соборів, ні середньовічних замків, ні жирафів, ні снігових барсів, ні всіх інших тварин, назви яких він уже позабував, не було жодних туристичних місць, до яких, за його спостереженнями, такі ласі люди, жодних принад того земного життя, яким він, сказати по правді, ніколи й не жив. Велич Праги для Пітера була не більш ніж невиразним спогадом про листівку з її краєвидом, фламінго — лише кадрами з відео; він ніде не був, він нічого не бачив, Оаза стала першим місцем, до якого він дозволив собі прихилитися. Першим місцем, яке він полюбив.

— Так, — зітхнув Пітер. — Тут гарно.

— Та ти несповна розуму, падре! — вигукнув Тартальйоне. — Ти схибну-у-увся. Loco-loco-loco[87]. Тут так само гарно, як у могилі з хробаками. Повітря сповнене голосів, ти помітив це? У твоїх вухах черви, вони зариваються все глибше й глибше. Ти гадаєш, що це лише кисень і волога, але це щось більше, щось значно більше. Вимкни двигун своєї автівки, вимкни всі розмови, вимкни довбаного Бінґа Кросбі, і що тоді ти почуєш замість тиші? Голоси, старий, ти почуєш голоси. Вони ніколи не полишають тебе, вони рідкі, вони, наче рідка мова, просякають шурх-шурх-шурх у твої вушні канали, в горлянку, в дупу. Агов! Ти що, засинаєш? Навіть не думай помирати тут, аміґо, ніч довга, і мені потрібне товариство.