Сестри Річинські. (Книга перша)

— Я хочу вам щось сказати, Сулімане. Нікому іншому я не сказала б про це. Навіть мій наречений не знає цього… Ви праві, Сулімане. Неля в нас істеричка. Вона не зовсім психічно здорова. Ми приховуємо це, але воно так… Неля, самі кажете, зомліла у вас, а коли повернулась додому, я боялася, що вона руки наложить на себе. Тому, — я вам скажу правду, — вона скоріше руки на себе наложить, ніж погодиться на таке…

Суліман ступив до Катерини. Став у такій до непристойності близькій віддалі від неї, що до Катерини долітав запах часнику з його рота.

— Що значить «таке», панно Катрусю? А може, вже мені надоїло «таке»? Може, я передумав? — він відступився від Катерини і впав у крісло. — Може, — зробив він паузу, — я маю більш серйозні наміри щодо вашої сестри? Чого ви так дивитесь на мене? Суліман не п'яний. Суліман п'є тільки в шабас, і то не більше за наперсток…

Нечуване нахабство маклера приголомшило Катерину так, начеб щось важке вдарило на неї згори. Ось куди сягають його брудні лапи! Ось куди він задирає свою собачу морду!

Катерина хоче до всієї цієї справи підійти самокритично: був гріх з її боку. В той страшний момент, коли вона дізналася, що сподіване таткове багатство — це тільки купа ні на що не потрібних паперів, вона пішла з цим дияволом на змову в ім'я добра всієї родини. Щиро хоче вірити, що зробила це виключно для забезпечення майбутнього сестер і матері. Свідомо (так, не буде заперечувати), свідомо взяла гріх на душу. При цьому міркувала логічно: Неля одна, а їх без неї п'ятеро. Вона одна може виручити їх з біди, в яку застрягли, як в солонець[157], але всі п'ятеро разом, будучи самі в солонці по шию, нічим не зможуть допомогти їй одній… І так разом загинули б. А до того ж треба на такі речі дивитися ширше; такого роду гріх з погляду сьогоднішньої моралі — це просто пережиток міщанського світогляду. І тому Неля — коханка, і навіть коханка Сулімана, — можливо, допустимо. Але Неля — його дружина?! Дружина маклера, до того ж єврея?! Ні в якому разі! Суліман, син сліпого Мордка, — в родину Річинських? Суліман — швагер Філька? Суліман за одним столом з вуйком Ілаковичем?

О ні! Це було б щось більше, ніж безглуздя. Це було взагалі щось поза сферою можливого.

— Ви, Сулімане, ви, — шукала Катерина слова, як загубленої голки, — ви просто не думаєте, що говорите. Ви ж єврей, а вона… дочка католицького священика.

Суліман похитав головою, наче маятником:

— Ай-ай… подумаєш, дочка священика! Де той священик? Нема священика, нема і дочки священика, а є… ну, є… сирота по священику… А якби я не був маклером, а був доктором, то панна Катруся теж говорила б так зі мною? Якби я був такий, як є… Ну, з таким писком, як в мене, з моїми роками, з моїм горбом, але мав би титул доктора, то ви що — ви штрикали б мені у очі тим єврейством? Ви знаєте, що ви робили б? Ви, ну, порадили б мені перейти у вашу віру. — Він переконував Катерину, але сам не вірив своїм словам. — А чому маклер не може перейти у вашу віру? Панна Катруся гадає, буцім я не знаю, що панна Катруся думає. А я якраз знаю. Такий рік на мене, що знаю. Панна Катруся думає собі, що я, Рафаїл Суліман, не годжусь у швагри пану доктору Безбородькові. Подумаєш, великий пуриц[158] доктор! У Сулімана така голова, що трьох докторів варта. Я знаю, що це делікатна справа, я все знаю… я почекаю. Чекав стільки, ще почекаю, але свого доб'ємось. Панна Катруся дивиться на мене і не вірить, я бачу по очах, що не вірить, а я вірю. Я тільки одно буду просити панни Катрусі: якщо вже не допомагати, то бодай не перешкоджати мені в цьому інтересі. Панна Катруся питала мене, чого я хочу від панни Катрусі, — я скажу пізніше. Я хочу зовсім малої дрібнички…