Сестри Річинські. (Книга перша)

Бронко зауважив, що Сташка ховає лице в тіні. Взяв її за підборіддя і повернув до місяця: в чому справа? В очах дівчини блищали сльози. І саме тому, що вона не виставляла тих сліз напоказ, зворушили вони його до глибини душі. Жалість, яку відчув до Стахи, підказала і виправдання для неї: фальш не притаманна її натурі, а скористалася вона нею, як оборонною зброєю. Коли б у ту душу трохи більше світла, то й фальш випарувала б з неї, як туман з долини, коли заглянуть туди промені сонця.

— Бачиш, яка ти нерозумна, — з співчуттям погладив її по плечах, а Стаха відразу перехилила голову, наставляючи йому губи до поцілунку.

Бронко повагався. Потім впився в її запрошуюче розтулені уста. Лише губами відчув він усю щирість її почуттів. Не брехала. Тепер напевно може сказати, що не брехала. Любила його. Тепер знав напевно, що у той пам'ятний вечір вона тужила й прагнула його так само, як він її.

Ще раз обняв дівчину і притис до грудей.

— Любиш? — питав між поцілунками. — Кажи, любиш?

Стаха без слів притакувала головою, що так, що любить.

— А якщо любиш, то навіщо ці штучки? Треба любити просто, по правді… Ходім, не стіймо…

Бронко обняв Стаху за стан, вона закинула йому свою руку за шию, і так ішли вони по сріблистій доріжці, збиваючи росу під ногами. Не умовляючись, перейшли шлях упоперек і пішли стежиною поміж сіножатями. Стежка була вузька, і Бронкові довелося топтати зрошені бур'яни, що плутались під ногами. Він і досі не міг заспокоїтись від того, що Стаха, бажаючи підкорити його, вдалася і до такого допоміжника, як фальш.

Тулячись до нього та підставляючи щокільканадцять кроків йому ненаситні губи, Сташка, збиваючись щопівкроку з дороги, вела Бронка під копиці, що майоріли здалека у місячному світлі.

Не хотіла бог вість чого. Прагнула тільки сісти, опершись плечима об копицю, а його голова щоб спочивала в неї на колінах, а вона щоб перебирала пальцями його кучері.

Бронко ж сприймав, як чудо, що Сташка від одного солонавого поцілунку стала йому ріднішою, ніж від усіх отих довгих розмов, що велись поміж ними…

Порівнявшись з копицею, Стаха залишила Бронка. Сіла під копицею, розклала спідничину віялом і поманила його рукою до себе.

Бронко не рухався з місця.

Стаха інакше пояснила собі його закам'яніння. Перехилила голову через плече і запитала медовим голосом:

— Правда, як гарно? Аж мову в грудях спирає. Ходи сядь коло мене. Що? Встати і привести тебе за руку?

Бронкове вухо знову вловило ту ненависну йому нотку фальші. «Знову грає. На все інше вистачає в неї хитрості, — подумав, збиваючи спересердя черевиком кротову купину, — а змовчати впору — замало такту».

В одну мить зникли чари місячної ночі. Бронко відчув, що від роси ноги промокли до шкарпеток. Спину теж пронизував вологий холодок.

— Встань! — наказав досить непривітно. — Підемо.

— Куди? — все ще не розуміла, що сталося, Стаха. Думала, що, може, йому не сподобалося місце, яке вона обрала. — Куди підемо?