Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Хай панна Катруся не говорить дурниці! Я не впізнаю дочки свого приятеля… ну, дивлюсь, дивлюсь, і такий рік на мене, що не впізнаю. Панну Катрусю зовсім засліпило слово «доктор», і вона вже не бачить, яке прізвище стоїть за ним: «Безбородько». Ну, хто такі Безбородьки? Нашівські міщани, і все. Панна Катруся ніколи не думала над тим, що одного титулу доктора замало для такого, ну, будьмо відверті, простого мужицького прізвища?
— Я вас зовсім не розумію, Сулімане, — чистосердечно призналась Катерина.
— Я можу пояснити. Щоб ім'я «Безбородько» могло стояти поруч з «Річинськими», треба його прикрасити ну, хоч би… посольським мандатом. Тепер уже панна Катруся розуміє? Чоловікові панни Річинської, ну, зятеві Річинських, треба думати про політичну кар'єру. Панна Катруся знову так смішно дивиться на мене. Я знаю, посольський мандат — то вже висока політика… а фахівцями цієї політики є в нас міністри, воєводи, ну, старости… Але у великій політиці потрібні й такі малі люди, як Суліман. Так завжди було, є й буде, панно Річинська.
У Катерини буквально запаморочилася голова. Добре, що сиділа, бо інакше мусила б об щось спертись.
Філько — посол! Вона — дружина посла. Її думка запрацювала з такою блискавичною швидкістю, що Катерина відразу опинилась у Варшаві: ось сходить вона разом з іншими дружинами послів широкими сходами сейму, куди ходила слухати виступ Філька… елегантна, поважна, визнана, рівна серед рівних…
— Сулімане, ви — чудотворець!
Суліман кисло скривився.
— Я вже колись говорив панні Катрусі, щоб вона всі гарні словечка тримала для нареченого. Що значить «чудотворець»? Панна Катруся хотіла б тільки хап, хап, хап — набрати якнайбільше, а не спитала, що за це вона має дати від себе.
— Я ж питала…
— Ну, що значить — питала? Треба запитати ще раз і ще раз. Я пізніше скажу… А тепер? Хочете послухати однієї ради Сулімана? Хочете? То бережіться таких дурних штучок, як з Кремером.
Катерині задубів язик в горлі.
— А ви… ви… звідки чули про Кремера?
— Я вам скажу, звідки я чув, тільки ви мені тут не млійте… Чув я, панно Катрусю, від самого пана доктора, — і, помітивши, що Катерина близька до зомління, поспішив повернути їй рівновагу. — Я пояснив панові докторові, що цілий той Кремер — то такий собі трюк. Якщо Суліман каже, що Безбородько повірив йому, то воно таки-так. Де звідціль вода? Тут колись завжди стояв графин з водою…
— Не треба води, Сулімане, не вигадуйте.
— Ну, добре, добре, я радий, що не треба води… Тепер я скажу, чого я тим часом хочу від панни Катрусі. Я хочу, — він вийняв ножик з кишені жилета і почав жонглювати ним перед очима Катерини, — я хочу, щоб ви… обікрали своїх.
— Як це розуміти?
— Ну, більш-менш так, як ви вже раз хотіли зробити з тими векселями від Лінде. Але що тепер векселів нема, то я хочу, щоб ви на свою нову квартиру перетягли з дому всі дорогі речі. Ну, срібло, фарфор, картини, килими, що там ще знайдеться, а мама з сестрами щоб залишились тут, по вулиці Куліша… Я перепрошую, це не тільки мій інтерес. Я думаю… Суліман собі таке думає, що панна Катруся сама не захоче брати Нелюськи у свій новий дім.
— Сулімане, — наказово задзеньчав голос Катерини, — я собі випрошу подібні…
— Випрошувати собі можна і кричати теж панні Катрусі можна, — а що від того зміниться? Покійний Аркадій теж не раз міг вийти з себе, ну, як то не раз у гешефтських розмовах буває, але він був делікатніший за свою дочку… Він був настільки пан, що не соромився попросити пробачення. Ах, що то за розум, що то за розум був! Я повинен відверто сказати, що його найстарша дочка не пішла в батька. А тепер я буду іти, а панна Катруся хай подумає…
Він зігнувся у дверях, хоч голова його далеко ще не досягала одвірка.
Катерина все ще була під тягарем розмови з Суліманом. Тягар той складався з милого для неї вантажу, проте давив її вагою надзвичайного.
Дружина посла! Це був міраж, який міг осліпити самим своїм блиском і найміцніші очі.
Бажаючи наодинці освоїтись з новою своєю мрією, Катерина не рушилась з місця.
Посередині саду піщаним проділом бігла коротка доріжка до хвіртки. Доріжка була обсаджена чорнобривцями, що переливались від гарячо-жовтого до червоного, майже чорного. Від смерті Аркадія (це була його ідея понасівати українських чорнобривців замість традиційних айстр) ніхто не займався ними, і вони здичавіли «схлопіли», як висловилася б тітка Меланія, та позаводили собі товариство з віниччям, лободою і кінською м'ятою.
Запанувала якась розпущеність серед тих акуратних квітових кавалерів: деякі з них валялись у глині, інші старіли неелегантно, а деякі з такою безсоромною жагою прагнули до пишноти, незважаючи на свій близький кінець, що ставало ніяково за них.