Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Додому.
Сташка не допитувалася більше. Тон, яким було кинуто, от, власне, не сказано, а саме кинуто оте «додому», одним подухом згасив у ній охоту не тільки до кокетування, а й до життя.
Що сталося? Чого відразу таким холодом повіяло від нього? Йшли, так мило цілувались, обіймались, він дав, себе завести аж сюди під копицю, і раптом начеб хто підмінив хлопця.
Не так сіла чи не таким голосом попросила його сісти біля себе? «Чи, може, — подумала у відчаї, — спідниця закотилася в неї негарно і це його збридило?»
Вона оглянула себе, обсмикнула спідничку сюди-туди і мовчала, бо не знала, як заговорити тепер до нього.
Ішли добру хвилину без слова, і мовчання те так давило, що кроки збивалися з ритму.
Бронко добирав мозольно слів у думці, якими зумів би пояснити Сташці, чому саме так поступив, а не інакше; Сташка зиркала на нього крадькома, думаючи:
«А може, в нього справді не всі дома? Що сталося? Ішли, так мило цілувались, обіймались — і маєш…»
На гостинці Бронко пристойно взяв Сташку під руку, як водять кавалери своїх дам:
— Слухай, Стахо, я хотів тобі сказати, що ти тут ні при чому… це я дурень. Розумієш, я знаю, що я дурень, а от інакшим бути не можу. Слухай, я хотів би бути чесним з тобою, як з своєю совістю, але щось не певний, чи ти мене зрозумієш.
— Та говори вже. Ми ж не такі дурні, як виглядаємо…
— Слухай, що тут багато говорити! Чорт його знає, я й сам не припускав, що мене може потягнути до тебе. Сьогодні, кажу тобі чесно, як поцілувала уперше, аж мені памороки забило. Я тобі кажу, я й сам не знаю, що це таке поробилося зі мною.
— Ну, то й добре, — стрепенулася Стаха і зразу ж притулилася головою до його плеча. — Смішний, то так і має бути. То й добре…
— Слухай, не спіши і дай мені за мене самому сказати. Кажеш «добре», а я не певний, чи воно справді добре. Слухай, я хотів, щоб ти мене зрозуміла, як треба. Я не маю часу впадати біля жінок, і не в моїй натурі ця музика. Але дружину я все ж таки хотів би колись мати. І от сьогодні я не можу ще, почуваю, що не можу на сто процентів сказати, що ти є та, яку я хотів би мати. А зірвати тебе просто так не можу. Якось мій характер, чорт його візьми, не дозволяє цього. Ну, не можу свинею бути, і все. Смішний я у твоїх очах, що?
Не говорив їй про те, що оберігає її ще й тому, що його попередники не церемонились з нею. А не церемонились тому, що це дівчина з простолюддя, за честь якої нікому було обстати. А сама Стаха у своїй хитрості була настільки наївна, що сподівалась (можливо, що й під впливом бульварних романів) таким способом упіймати собі жениха, коли женихи оглядались перш за все за набитою калитою.
— Смішний, а якби дівчина сама не мала б нічого проти, щоб поступили з нею по-свинськи, тоді що?
— Тоді, — запнувся Бронко, — тоді… Я ж говорю тобі, що я дурень, але інакшим однаково не буду.
Дома Бронко, аби запобігти дурним снам уночі, за кару примусив себе порубати всі, ще минулорічні, цурупалки, на велике здивування матері й не менше задоволення батька, який додержувався принципу, що тільки фізична робота може вибити людині всяку дур з голови. А що його сина час від часу навіщає дур, про це старий Завадка нітрохи не сумнівався.
— Як там? — щойно на другий день спитала Катерина Нелю, маючи на думці її відвідини Сулімана.
Неля поволі повернула голову і встромила в Катерину страшні очі, що та опустила свої. З того часу між сестрами про це не було більше мови.
З поведінки Нелі Катерина здогадалась, що Суліман програв, а якщо програв, то, напевно, зажадає повернення коштів.
Тому Катерина з дня на день з острахом чекала появи Сулімана. За тиждень він дійсно з'явився у Річинських. Першою особою, що привітала його на подвір'ї, була Слава. Вона ще здалеку помітила, що Суліман якийсь не такий, як завжди. Коли він підійшов ближче, то виявилось, що ця небуденність йшла від того, що маклер був охайно одягнений. Але диво! Суліманові не личили ні паперово-біла сорочка, ні червоно-чорна краватка, ні чистий (хоч і трошки злежаний), без плям піджак. А може, це тільки здавалося. Так. Просто у цьому вбранні він ніскільки не нагадував собою Сулімана з таткових часів, і це була найголовніша хиба. Це була чужа людина, яка лише з обличчя трохи нагадувала таткового заушника.
Та все ж Слава зраділа йому. Яким би дикуватим сьогодні не видався їй Суліман — це була людина, яка знала її з самого дитинства і з якою вона могла почувати себе ще дитиною. Суліман іноді нагадував Славі породистого собаку сенбернара[154], який спокійно, ба навіть поблажливо зносить тиранію дітей, коли ті тягають його за вуха чи їздять на ньому верхи.
154
Порода великих собак.