Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Дерева були вже позначені осінню, як людина прихованою хворобою. Катерина подумала, що це, напевно, її остання осінь в цьому саду. Чи не був він пуповиною, що зв'язувала її з старим, безповоротним світом?
Не про чорнобривці слід би думати дружині посла…
На стежині вирисувалась постать Сулімана. Ішов, як звичайно, з втягнутою в рамена головою, не поспішаючи, наче метикуючи сам з собою. На тлі тепло-жовтої гами кольорів саду навіть чорний костюм Сулімана здавався коричневим.
«Скотина», — подумала Катерина, але це слово не знімало тієї великої пошани, мало що не священного страху, що мала вона для тієї людини поруч з такою ж великою погордою.
Неприємна причина, що привела доктора Безбородька в дім маклера Сулімана, мала свій логічний початок.
Наприкінці вересня в щоденнику «Діло» кілька разів появилась оповістка, що закликала колишніх учнів С-кої гімназії того випуску, що й Безбородько, на товариський з'їзд з нагоди п'ятнадцятиріччя одержання атестату зрілості.
Доктор Безбородько, хоч і починав читати газету з останньої сторінки, якось проминув чи вдав, що проминув те оголошення. Катерина, яка, за умовою, вела його дрібні справи, підкреслила ту оповістку в «Ділі» червоним олівцем і підсунула йому.
— Поїдеш? — запитала з приязним зацікавленням: входила в його життя поволі, але впевнено.
Безбородько покрутив носом:
— Гм… не люблю цього роду шопок.
Збрехав. Навіть дуже любив всілякі товариські сходини, пікніки, раути, особливо коли вони були пов'язані з добірним буфетом чи вечерею. Причина Безбородькової нехіті до цього з'їзду полягала в іншому. Ще не встигла Катерина запитати, як Безбородько на льоту обчислив, що ця забава коштувала б щонайменше п'ятдесят злотих.
Для його матеріального стану це надто дорога приємність.
І коли вже примирився, що не побачиться з товаришами, раптом вирішив: він таки вибереться на той зїзд, в що б це йому не обійшлося. Спалахнув, мов блискавка, один момент з шкільного життя, і Безбородько вже не міг опертись спокусі. Мусив ще раз зустрітися з Ткачем.
П'ятнадцять років тому Маркіян Ткач, Янцьо, організовував якусь забаву. Не підозріваючи, що його чує Філько Безбородько, застеріг:
— Але ніякої голоти… ніяких Безбородьків.
Минув час, і з голоти вийшов доктор медицини, усіма шанований лікар, майбутній зять Річинських, а панська дитина Янцьо, як ходили чутки, нидів при якомусь третьорядному мандрівному театрику на ролях блазня, чи то пак коміка.
Безбородько був певний, що Янцьо, хоч би й «зайцем», прибуде на з'їзд, і він не хотів більше нічого, як потиснути руку панській дитині.
Безбородько не помилився. На з'їзд прибуло небагато товаришів: всього сімнадцять і ще три вчителі, був тут і Янцьо.
У чудернацьких, давно не прасованих, в кричущу клітку штанах, з довгим, артистичним волоссям, у брудній сорочці з целюлозним комірцем, у перснях з підозріло великими каменями, напарфумований, добре вгодований, у прекрасному настрої, комік Янцьо відразу став душею товариства.
Ледве сіли за столи, як він почав показувати магічні штуки на картах, наслідувати колишніх своїх учителів. Не минуло й півгодини, як товариство зсунуло столи підковою, щоб усім було чути й видно Янця Ткача.
Він сидів у вигині підкови з столів на почесному місці і плів про те, як він раз з браку ляку мусив в одному цирку заступити акушера. Потім пішла кумедна історія, як він одружував помічника машиніста на своїй другій жінці, що після якоїсь хвороби зовсім утратила нюх і варила йому здохлятину на обід. Розповів і трагікомічну історію, на зразок гоголівського «Ревізора», як у Бродах прийняли його за равіна, якого саме очікували зі Львова. Ближчим до себе шепотів на вухо, як він у тих же самих Бродах одній багатій бездітній єврейці «вимолив» сина. Плів п'яте через десяте, і бог відав, скільки в тому було правди, а скільки з його театральних номерів. Досить, що всі присутні, за винятком Безбородька, були в захопленні від Янця.
Безбородько з прикрістю усвідомлював, що в тій атмосфері, в товаристві людей, яких цей пройдисвіт перетворив знов у гімназистиків, титул доктора, власне, не має значення.
Наприкінці вечері, справді, дуже приємної, щось шибнуло Янцеві в голову. Він покликав усіх кельнерів з метрдотелем на чолі, вискочив на стіл і повідомив товариство, що їх колега Філько Безбородько заручився з найбагатшою панною на все Покуття і тепер ставить кожному, хто є в ресторані, могорич. Залунало: «Многая літа!», посипались поздоровлення від знайомих і незнайомих, а за цим полились напої, серед яких не бракувало і справжнього французького шампанського. Командував усім, ясна річ, Янцьо. Був ще настільки притомний, що привів до Безбородька власника ресторану, представив його, подав адрес пана доктора і сказав: