Звіяні вітром. Кн.1

Крик радості ладен був зірватись у неї з уст, але щось її стримало. В домі було так темно й тихо, і постать при вході не рухалась і не озивалася. Що тут сталося? Що саме? Будинок уцілів, але був повитий такою самою моторошною тишею, як і вся сплюндрована земля навкруги. Потім постать ворухнулась і поволі, натужно спустилася вниз.

— Тат? — хрипко прошепотіла Скарлет, непевна, чи то таки він.— Це я, Кеті Скарлет. Я вернулась додому.

Джералд ступнув до неї, мовчазний, мов сновида, тяжко волочачи за собою негнучку в коліні ногу. Він наблизився впритул до Скарлет і непорозуміло втупився в неї, наче вона бачилась йому вві сні. Тоді простяг руку й поклав їй на плече. Скарлет відчула, як тремтить його рука, немовби він пробуджувався від кошмарного видива й тільки-тільки починав усвідомлювати навколишнє.

— Доню! — насилу промовив він.— Доню.

І змовк.

«Боже, та він же зовсім старий!» — промайнуло у Скарлет.

Джералдові плечі безпорадно обвисли. На обличчі, ледь видному в присмерку, не лишилося й сліду колишньої енергії та життєвої снаги Джералда, так йому властивої, а очі, задивлені в неї, мали майже такий самий наполоханий і приголомшений вираз, як і очі малого Вейда. Це був просто старий і немічний дідок.

І раптом страх перед чимось невідомим пронизав Скарлет, вихоплюючись на неї з темряви,— вона стояла й оніміло дивилась на батька, а злива запитань завмирала на її устах.

З візка знову почулося попискування немовляти, і Джералд, напружившись, неначе трохи прийшов до пам’яті.

— Це Мелані з дитиною, швиденько прошепотіла Скарлет.— Вона дуже хвора, і я привезла її до нас.

Джералд забрав руку у неї з плеча й випростався. Коли він повільно рушив до візка, то чимось нагадав їй колишнього гостинного господаря Тари, що вітає гостей, і слова його були наче видобуті десь із глибин свідомості.

— Кузино Мелані!

Мелані спробувала озватись, але її майже не було чутно.

— Ласкаво просимо вас, кузино Мелані. Дванадцять Дубів спалено. Проте у нас вам буде як дома.

Згадавши, що Мелані так багато довелося натерпітись, Скарлет відчула спонуку до дії. Життя владно вимагало свого: Мелані з немовлям треба було вкласти на м’яку постіль і зробити для них все, що можна за даних умов.

— Її треба перенести. Вона не може сама йти.

Почувся шурхіт ніг у домі, і з дверей, що вели до холу, проступила чиясь темна постать. Східцями збіг вниз Порк.

— Міс Скарлет! Міс Скарлет! — вигукував він.

Скарлет поклала руки йому на плечі. Порк, без якого Тару годі було й уявити, дорогий її серцеві, як і стіни цього дому та прохолодні його коридори! Вона відчула на своїх руках його сльози, коли він незграбно поплескував її і примовляв з плачем:

— Оце радість, що ви вернулися! Оце радість!..

Пріссі теж зарюмсала, безладно бурмочучи:

— Порк! Порк! Дорогенький!

Бачачи, що старші так розчулились, Вейд і собі заскімлив:

— Вейд хоче пити!

Але Скарлет не дала їм довго розманіжуватись.