Пожежник

— Майкле, — промовила Гарпер.

— Так, мем?

— Він прокинувся. Отець Сторі.

Майкл підскочив, схопившись за гвинтівку, щоб та не впала додолу.

— Та ну, ви з мене глузуєте. Бути такого не може.

Гарпер усміхнулася. Не змогла втриматися. Через щире здивування, ту наївну невинність на обличчі, він, як ніколи, був схожий на хлопчака. Його безхитрісний вираз нагадав їй про чотирьохлітнього небожа, хоча насправді вони були геть не схожі.

— Може. Він прокинувся й говорить.

— А він... — адамове яблуко Майкла зарухалося, коли хлопець проковтнув слину. — Він пригадує, хто на нього напав?

— Ні. Але, думаю, скоро до нього все повернеться. Він орієнтується значно краще, ніж я очікувала чи навіть сподівалася. Послухай, Отець хоче, щоб я привела Джона. Коли той буде тут, він хоче, щоб пришла й Керол. І Еллі, звісна річ. Хоче, щоб зібралася вся родина. Тобі краще теж там бути.

— Ну... Я не певен, що мені там... — затинаючись, завів хлопець.

— Возз’єднання може видатися складним. Краще тобі там бути... на випадок, якщо когось занадто переповнять емоції.

— Думаєте, вони можуть посваритися через недавні витівки Матінки Керол?

— Майкле, ти собі й уявити не можеш. Річ навіть не в тому, що вона втнула, поки він був непритомний. Річ у тому, що сталося задовго до того, як йому розбили голову. Якби люди знали, її нізащо не зробили б головною. Ані її, ані Бена Патчетта.

Гарпер уявила Бена, який заганяє кулю в Гарольда Кросса, і тієї ж миті відчула кисло-їдкий смак жовчі, яка весь цей час відступала їй до горла.

— Клятий Бен Патчетт, — промовила жінка.

— Не думаю, що містер Патчетт аж такий поганий чоловік. Може, його трохи й занесло, коли тих тюряжників привели в табір, але я можу зрозуміти...

— Він злочинець. Він застрелив беззахисного хлопця.

— Гарольда Кросса? О, міс Вілловз, він мусив це зробити.

— Невже? Просто-таки мусив?

У виразі Майкла змішалися таке щире збентеження та невинність, що Гарпер не втрималася і нахилилася уперед, щоб поцілувати його у веснянкуватий лоб. Плечі хлопця підскочили від здивування.

— Ти нагадуєш мені мого племінника, — промовила вона. — Малого Коннора Вілловза... Коннора-молодшого. Навіть не знаю, чому. Певно, тому, що у вас обох добрі очі. Як гадаєш, Майкле, ще бодай ненадовго твоєї хоробрості вистачить? Зможеш бути відважним? Заради мене.

Хлопець проковтнув слину.

— Сподіваюся.

— Добре. Нікого не пускай до нього, поки я не повернуся. Наглянь за ним, я тобі довіряю.

Майкл кивнув. Його обличчя над бородою було напрочуд блідим.

— Я знаю, що мушу зробити. Не хвилюйтеся, мем. Я потурбуюся про Отця Сторі.