Аналітична історія України

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни–раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишнiх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь–якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько–пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.