Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Мир, це завжди є підсумок військових успіхів обох сторін, та тепер наочно видно, чого вони були варті, російські «перемоги»; тільки й успіху, що чуму занесли до України…
Таким воно було, царювання цариці Анни. Що саме воно дало Україні, це ми вже почасти описали. Ліпше би, звісно, написати, не «що дало», а «що відняло», та… не нам змінювати усталені стилістичні звороти.
3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею
З молодшою дочкою Пєтра I, Єлізавєтою, розпочинається, так би мовити, період підвищеного значення гвардії у російському престолонаслідуванні. Власне, Анна Іванівна планувала передати престол своїй небіжці, Анні ж, але Лєпольдовнє, дружині Антона Ульріка, принца Брауншвайґського; та, навіть і не особисто, а її малому синові, який щойно народився та мав стати Іваном VI. Реґентом вона призначила свого Бірона та й померла 47 років, 17 жовтня 1740. Але Бірона вже по 22 днях скинув честолюбний К. Мініх. Його, навіть, хотіли стратити, але друга Анна відправила його на заслання до Пєлиму в Сибіру; втім, звідти він незабаром вибрався. А, після падіння герцога Бірона – реґенткою стала сама Анна (Лєопольдовна).
Рік 1740 був понад знаменним для Європи. Не тим, що в Росії померла бешкетна баба, а тим, що до влади прийшли: в Прусії король Фрідріх II, а в Австрії – імператриця Марія Терезія. Це саме вони визначатимуть політику в Європі аж до XIX століття.
Однак, метушня зі зміною влади в Росії триває всього рік, бо є ще одна претендентка, дочка самого Пєтра I, однолітка Полтавської перемоги. Вона не була перевантажена освітою, хоча – на відміну від Єкатєріни I, уміла читати та писати. Була не зла, доволі миловидна; не глупа, хоч і не так великого розуму; мала легкий та веселий характер: пряма протилежність своїй попередниці. Та… зовсім не від того, щоб і собі побути «царіцєй–матушкой». Над цим вона нишком і працювала зі своїми наближеними, «малим двором», поступово розпропаговуючи гвардію.
Але, щось там мала пронюхати Лєопольдовна, бо об’явила зненацька 24 листопада 1741 про те, що весь гвардійський корпус має відбути до Фінляндії – воювати знову знахабнілих шведів. А як так, то й цесарівна полишалась одинокою, без надійної підтримки. Справа добігала критичного стану. Претендентка вирішила діяти негайно.
Була друга година ночі 25 листопада, коли вона раптом з’явилася у гвардійських казармах, усіх побудила та об’явила, що вона – як дочка Пєтра I – має всi права на російський престол. Гвардійці вимушені були погодитись, бо саме так воно й було. Тiєї ж ночі вони посадили до буцегарні Анну Лєопольдівну, її чоловіка та з ними Івана VI; а до них ще й купу державних осіб, включаючи, до речі, Остермана з Мініхом. А другого дня нова «ґосудариня» видала маніфест. Історики твердять, що «народ ліковал».
Остермана та Мініха мали навіть четвертувати, але за милістю імператриці тільки відправили до заслання. Остерман із дружиною потрапив до Берьозова, де скінчив свої дні Мєншіков, та він теж помер там у віці 55 років. Мініх, якому було 58 років, потрапив до Пєлиму, де й просидів до 1762, коли його відновив у правах Пєтр III, та й прослужив іще п’ять років, присягнувши Єкатєрінє II та надзираючи над балтицькими портами та Ладозьким каналом, якого сам колись будував.
Гірше було з іншими. Батьки Івана VI були заслані в Холмоґори, де Лєопольдівна померла 1747, а її чоловік – аж 1774. З Іваном VI було й зовсім кепсько. Він жив у засланні, а потім 1756 був відправлений до Шліссельбурґу. Там і був убитий (за інструкцією) коли 1764 його намагався звільнити авантюрист, підпоручник Василь Мирович; за це підпоручник був негайно страчений.
В Європі свого часу чимало обурювалися жорстоким законом імперії османів, згідно якого, коли помирає султан, а йому наслідує на престолі старший син, – всі інші сини підлягають смерті. На той випадок, щоб не було жодних претендентів на престол та пов’язаних із ними можливих заворушок, які могли би піти не на користь державі османів.
Що ж, це й дійсно жорстоко.
Але, тримати дожиттєво в тюрмі можливого претендента та, до того ще й вельми сумнівного, – чи це ж, хіба, не ще більша дикість? – от вам і весела та легкодуха цариця…
Зазначимо тут і понад цікаву, а може й загадкову обставину: після Івана IV історія була категоричною, – не допустила більше на російський престол жодного Івана.
Таким був початок царствування Єлізавєти I. Втім, не можна не помітити, це було би несправедливо, що вона відразу прикартала Таємну канцелярію та кажуть, що за двадцять років її правління – практично не було смертної кари. Для Росії – щось цілком незвичайне.