Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.
Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики–першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.
Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.
В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібнi Росiї – потрiбна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.
Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці ХХ ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині ХVII ст. «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.
Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км. кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново–Сербія (1751). Менша східна – то Славяно–Сербія (1753). Отже, разом, – до 10% терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!
Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново–Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно–Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.
Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:
Генерал–поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.