Вулиця Червоних Троянд

Кінним заводом у Бобровиці в штабі загону зацікавилися. Шевирьову дозволили здійснити задуману операцію. При тому порадили: «Добровольців зголоситься чимало, а ти відбирай людей без поспіху й з розумом. Хто із взводу Дешка виявить бажання, не відмовляй, у нього більше сільських хлопців, з колгоспів, з кіньми їм не вперше…»

— Відберу кого треба, не сумнівайтеся! — запевнив Сашко, сяючи як іменинник.

Чутка про те, що Шевирьов готує якусь особливу операцію, миттю донеслася до кожного взводу й відділення. Бажаючих взяти в ній участь виявилося більше, ніж треба було. Йшов поговір, що Сашко таки домігся свого, Що тут пахне кіннотою, а хто ж із молодих партизанів відмовиться поміняти піхотне життя на сідло й стремена, на гарячого скакуна? Немов генерал, якому наказано сформувати чи не цілу дивізію, походжав Сашко Шевирьов по партизанському табору. За ним, як тінь, невідступно тяглися добровольці, по-приятельськи поплескували Сашка по плечу, і кожен намагався звернути на себе його увагу. Варто було Шевирьову простягти руку до кишені, як йому завбачливо пропонували кисети Із самосадом, не встигав Сашко скрутити цигарку — з усіх сторін спалахували вогники запальничок і «катюш». А він тримався суворо й непідкупно. Хлопців допитував довго й причіпливо і багатьох відсторонював безжально.

— Ні, ти не підходиш!

— А чим я гірший від інших? Та я, знаєш…

— Знаю. У обмотках ходиш.

— Ну то й що?

— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.

Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.

— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.

— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.

— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…

— А сам ти звідкіля будеш?

Кость помітно зів'яв.

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!

Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім'ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.