Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Правда й щодо останнього не все було гаразд, а тому І. Мазепа та П. Феденко (автори меморандуму) повертають справу так, щоб і у внутрішніх незгодах та чварах у Директорії знайти аргументи для виправдання С. Петлюри. «В середині самої Директорії, — пишуть вони, — її член Андріївський виразно виступав в обороні українських контрреволюційних елєментів, які взагалі були головним чином причетні до погромів. Палієнко, Семесенко, Ковенко, Оскілко, Балбачан — все це політичні однодумці п. Андрієвського, які не тільки не слухали правительства і Петлюри, але за всяку ціну хотіли збутися й республіканського уряду і самого Петлюри. В цім вони находять собі підтримку з одного боку у буржуазного уряду Петрушевича в Галичині, а з другого — у всіх неукраїнських реакційних елєментів»888.
Можна подумати, що перелічених (та й інших, не перелічених) отаманів призначав П. Андрієвський, а не Головний Отаман!
Однак, не помічаючи (чи принаймні роблячи вигляд, що не помічають) очевидної суперечності, українські соціал-демократи роблять висновок-зізнання: «В цих умовах зрозуміло, що й ті заходи, яких уживала українська влада для боротьби з погромами, не осягали своєї цілі. Загальна дезорганізація була така велика, що успішна боротьба з погромами була неможлива: ця доба належить безперечно до найсумніших в історії української революції»889.
Якось пом’якшити цю сумну констатацію не спроможні «жалібні» розповіді про те, що спроби С. Петлюри покарати Палієнка, Ковенка, Семесенка наштовхнулися на протидію правих елементів (П. Андрієвський) і тих же галичан (Є. Петрушевич), а комісії, створені для розслідування і покарання винних за погроми в Житомирі, Проскурові, інших містах «не встигли» виконати своєї ролі, оскільки блискавичне посування фронту унеможливило їх роботу.
Отже, якщо речі називати своїми іменами, не криводушити, доведеться визнати: перевага в суперечці виявилася не на боці українських соціал-демократів, а меншовика. Останнє теж має своє певне значення — не більшовика і не білогвардійця, на яких представники УСДРП намагалися покласти головну відповідальність за єврейські погроми.
Хоча тут можна висловлювати свої застереження, все ж неналежність Р. Абрамовича до котрогось із таборів, що фігурували в дискусії, дає змогу сподіватися, що ймовірність об’єктивності в його твердженнях і оцінках порівняно вища, ніж у осіб, які мали пряму зацікавленість у результатах суперечки.
Наведене міркування, звісно, можна сприйняти за більш або менш абстрактне. Однак його можна й дещо конкретизувати. Достатньо звернутися до тверджень М.Чеботаріва, який особисто здійснював арешт більшості отаманів в 1919 р., возив їх потім за урядовим потягом у арештантських вагонах, доки на два тижні не замкнув до Кам’янецької в’язниці. Керівник петлюрівської контррозвідки наводить немало деталей, як він проводив операції проти отаманів, однак жодного разу чомусь не згадує такого мотиву в усних наказах, що йому віддавались як кара за антиєврейські акції. Йдеться лише про усунення (ізоляцію) тих, хто конкурував з головним Отаманом, зазіхав на його владу, влаштовував заколоти-«авантюри». Контррозвідник наіменував свої дії ліквідацією «Отаманії»890.
Спогади М. Чеботаріва дають змогу перевести конкретизацію у персоніфікацію процесу.
«На мою долю випав обов’язок ліквідувати «Отаманію», — згадує автор. — На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно, військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана»… На Правобережжі всі отамани, врешті опинилися у мене під арештом: Біденко, Палієнко, Яценко, Афнер, Святненко, Божко, Заболотний, Ворошилов, Палій і багато інших. Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів і ця фама залишилася і по сьогодні, навіть серед еміграції.
А одночасно я мав особистий контакт з повстанцями Лівобережжя і трохи Правобережжя на теренах, зайнятих большевицьким або денікінським військом. Такі визначні повстанчі отамани, як Зелений з Київщини (Трипілля) або Ангел з Чернігівщини, особисто приходили до мене в Кам’янець-Подільський у 1919 році, замешкували у мене пару днів. Я їм улаштовував побачення, навіть з Голов[ним] Отаманом і деякими політичними нашими провідниками. Ці отамани «опам’яталися», але запізно!»891
З наведеного видно, що більшість згаданих отаманів орудувала на теренах підконтрольних Директорії — інакше позбавити їх волі (що робилося часто лише після роззброєння підвладної їм частини), було неможливо, а ті, хто діяв на радянських теренах, мали організаційні контакти з керівництвом УНР.