Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

По-перше, характерне визнання того, що більшовицьке військове командування оперативно вживало різноманітних заходів щодо припинення погромів. До цього треба додати, що жодного факту про антиєврейські акції червоних частин, які за масштабами хоча б наближено нагадували ті, що сталися на територіях офіційної УНР, не наводять, хоча витрачається немало зусиль, щоб довести, що єврейські погроми були спровоковані саме більшовиками, які принесли на землі України громадянську війну, а такі погроми, як проскурівський, теж, зрештою, були зворотною (мало не вимушеною) реакцією на поведінку «жидівської молоді, яка в ідеалістичнім захопленні горнулася під прапор большевизму»905. Стверджується, зокрема, про причетність цієї молоді до повстань «проти української влади по містечках, її участь в роботах зненавидженої населенням «чека»906.

По-друге. На підтвердження факту про більшовицькі єврейські погроми згадують козаки С. Будьонного, що, як відомо, вперше з’явилися в Україні аж у червні 1920 р. в ході радянсько-польської війни, а покарання винних за єврейські погроми виявилися не такими вже й однозначними, відбивали, зокрема, й внутрішню боротьбу в радянському керівництві, зокрема в командному складі армії, на чолі якої стояв Л. Троцький, де діячі єврейського походження займали дуже показні позиції й виявляли неабияку активність907.

Тож, відкидаючи кон’юнктуру, в які б шата її не вбирали, комплексно оцінюючи інформацію з питання, що розглядається, достатньо прозоро вимальовуються два основні висновки. Проблему єврейських погромів у роки громадянської війни заідеологізували й заполітизували настільки, що навіть оприлюднення якихось невідомих раніше свідчень сприймається спочатку як вияв певної позиції (хто, чому вводить якісь нові дані в обіг), а вже потім починають шукати якісь аргументи, покликані витлумачити зміст документів, сутність фактів у потрібному ключі.

Гадається, є сенс замислитись і над таким феноменом. Українська преса доби революції робила все можливе, щоб довести, ніби погроми в Україні пов’язані з діяльністю більшовиків, денікінців і лише приписуються безпричинно отаманам УНР. А світова громадська думка була переконана у тому, що більшість антиєврейських акцій здійснена на територіях з офіційною владою Директорії й частинами, які вважали себе підрозділами петлюрівської армії. Хоча про сьогоднішній день судити важче (ніхто тут підрахунків, соціологічних досліджень не веде), можна думати, у достатньо широкого загалу згадана позиція якщо й змінилася, то неістотно. Така ситуація, можна припустити, є наслідком недовіри до публікацій, у яких відчуваються неправдиві, антинаукові підходи.