Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
М. Чеботарів проливає деяке світло і на те, як влада поводилась із затриманими отаманами і хто винен за те, що більшість із них зрештою змогли уникнути покарання. З цього погляду особливий інтерес становить сюжет, пов’язаний із «любарською катастрофою». Мемуарист пише, що тодішні фронтові обставини склалися так, що Уряд звернувся до поляків з проханням негайно зайняти трикутник (Кам’янець-Подільський — Проскурів — Волочиськ), щоб зупинити наступ білогвардійців. Армія УНР потягнулася до Старокостянтинова — Любара. Ставка Гол[овного] Отамана перебувала у Волочиську, а Уряд покидав Кам’янець-Подільський без плану. М.Чеботарів в той час обіймав уже цивільну посаду Директора Політичного Департаменту [Міністерства внутрішніх справ] в Уряді І.Мазепи, який був тоді прем’єром і міністром внутрішніх справ.
Приблизно за два тижні перед евакуацією з Кам’янця-Поділ[ьського], — зауважує головний «кривдник» отаманів, — я перевів з вагонів арештованих отаманів до Кам’янецької в’язниці. З цього моменту отамани перейшли з військової компетенції до Мін[істерства] внутр[ішніх] справ… За декілька днів перед самою евакуацією Мазепа, як Міністр внутр[ішніх] справ, своїм розпорядженням звільнив усіх арештованих отаманів. Мені про такий акт виявлення своєї влади Мазепа абсолютно нічого не сказав. Я довідався лише від своїх урядовців, що прибігли до мене і з хвилюванням передали, що отамани ходять гуртом по Кам’янцю і збирають банду для «розправи» з Чеботарівим. По їх звільненні вони були певні, що то я їх арештовував, то я їх тримав під арештом самовільно, а ось, мовляв, як тільки вони переведені були до диспозиції Уряду — Мін[істерства] внутр[ішніх] справ, — їх негайно звільнено. Влада мені наказувала і я їх арештовував, але влада винна в тому була, що не притягала їх до судової відповідальності, хоч я неодноразово домагався від влади цього. Або судіть їх, або я мушу їх звільняти. Влада нічогісінько не робила, а тепер звільнила їх. Можна собі уявити, що ті отамани думали і чому вони, повні ненависти до мене, кинулися організовувати банди для «порахунку» з полк[овником] Чеботарівим»892.
До сказаного можна додати міркування на рівні припущення: у поглядах С. Петлюри на покарання шляхом арештів, через судочинство цілком могли статися істотні трансформації. В усякому разі, якщо судити з деяких фактів, загроза юридичних санкцій не становила персонально для Головного Отамана великої ваги, оскільки їх можна було за бажання і зігнорувати.
Так, у заклику до українців на початках антигетьманського повстання він сам урочисто заявляв: «По постанові Директорії, Скоропадський, оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійности Української Республіки, за знищення її вільностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Вкраїні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопійцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Вкраїні, арештувати генерала Скоропадського і передать його в руки республіканських властей»893.
І першим, хто порушив цей заклик-розпорядження з масонської волі, був саме С. Петлюра894. То ж у психологічному сенсі обіцянки арештів і покарань для Головного Отамана могли й не означати їх обов’язкового, невідворотного виконання.
Порівняння вищенаведених фактів зі спогадів М. Чеботаріва, як видно, істотно різниться з тим, що стверджував один із авторів меморандуму в 1928 р. — І. Мазепа, якого, за твердженнями того ж М. Чеботаріва, «отамани готові були на руках носити за звільнення»895.
І якщо не з наукової точки зору, а чисто по-людськи, поведінку І. Мазепи ще якось зрозуміти можна (виправдати ж — ні), то зовсім алогічною видається позиція тих сьогоднішніх авторів, які воліють «не помічати» «невигідних» аргументів, фактів, порушуючи одну з основоположних вимог об’єктивності — комплексний підхід до предмета дослідження.
А полковник М. Чеботарів таких «невигідних» аргументів нагромадив чимало. Причому вони кидають тінь не лише на поокремих отаманів, а й на першого серед них — С. Петлюру.
Перед від’їздом з України до Варшави Головний Отаман зустрівся у Волочиську з М. Чеботарівим, наказав йому відправитись у денікінське підпілля. При цьому ніякого конкретного завдання полковник не отримав. С. Петлюра виряджав його зі словами на кшталт: «Ви самі добре знаєте, що маєте там робити на користь визвольної нашої справи»896.