Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
По-третє, попри велетенські зусилля, спрямовані на переконання громадськості в тому, що не існувало прямого зв’язку між режимом отаманщини та єврейськими погромами, зробити це доказово не вдається. Основна причина тут: та ж тенденційність, заангажованість частини дослідників, які не можуть об’єктивно спростувати очевидне, а тому й приречені на те, щоб вдаватися до спотворень, фальсифікацій, замовчувань, однобокостей — одним словом, такого арсеналу, який чужий об’єктивній науці. Зрештою, інтуїтивно вловлюють це й пересічні громадяни.
Неодноразово звертався до проблеми українсько-єврейських стосунків, історії погромів, ставлення С. Петлюри до єврейства В. Сергійчук. Зробивши багато для пошуку й оприлюднення максимально можливого кола документів908, плідний дослідник і публікатор поступово додавав все нові елементи в тлумачення проблеми. Вони закумульовані в останньому виданні. В. Сергійчук предметно розглядає, зокрема, позиції, аргументи різних авторів, що так чи інакше доторкалися питання, уважно аналізує обставини появи деяких праць, які вплинули на їх зміст. Серед останніх — не лише публікації радянських публіцистів, а й єврейських, зокрема В. Жаботинського.
Аналізуючи статтю останнього «Петлюра і погроми», вважаючи її кроком назад у розумінні проблеми, кроком, зробленим під тиском «єврейської вулиці», В. Сергійчук пише: «Жаботинський не звинуватив Петлюру та український національний рух ані в семітизмі, ані в організації погромів, а лише в невмінні або в нездатності їх припинити. При тому він зазначав, що керівник держави та армії, який не здатний припинити погроми, мусить піти у відставку»909. На це сучасний дослідник відповідає буквально наступне: «Можна думати, що Жаботинський, найскорше, сам чудово розумів, якою зрадою своєї справи була б з боку Петлюри відставка в той час, коли не лише євреї, а вся Україна зазнавала страшного погрому з боку численних і могутніх ворожих сил і коли вирішувалася доля українського народу»910.
Гадається, не так часто можна зустрітися з подібним філігранним поворотом дискусії. Вона дуже тонко переводиться у площину того, чи варто було С. Петлюрі відрікатися від влади — адже він був палким захисником не тільки євреїв, а й всього українського народу. А в підтексті досить промовисто відчувається, що іншого рівного С. Петлюрі, діяча просто не існувало, а його зрада справі обернулася б очевидними бідами значно більшого масштабу.
Мабуть, дискусія в подібному руслі абсолютно безперспективна, оскільки прямих аргументів мати не може. Однак у міркуваннях В. Жаботинського у даному випадку важливішим є не те, чого в реальному досвіді не було (відставка С. Петлюри, чи збереження влади в його руках), а те, що керівник держави, котрий не може навести порядку, має нести значну міру відповідальності перед народом, країною. І тут доцільно вести мову лише про ступінь цієї відповідальності.
Якби вдалося довести (а це настирливо домагаються зробити і В. Сергійчук, і деякі інші автори), що погроми були не породженням отаманщини, не іманентними режиму, а «аномальними» явищами, мабуть, з подібною точкою зору можна було б погодитися (хіба що шукаючи пояснень причин загальної слабкості, неефективності влади). Однак і доводи В. Сергійчука, й документи, котрі він наводить в останній праці, як, втім, і в попередніх виданнях, не видаються достатньо переконливими, залишають чимало причин для сумнівів і заперечень. А відтак однозначність навряд чи тут буде досягнута в ближчому майбутньому.
Принагідно хотілося б зауважити і з приводу одного прийому, до якого постійно вдається чимало авторів, надихаючись бажанням захистити «честь українства». Ідейно воюючи ще з років Української революції проти тих, хто начебто зі спеціального розрахунку прагнув до знеславлення національновизвольного руху, вони розцінюють будь-які закиди щодо режиму отаманщини і С. Петлюри як образу всієї української нації, її справедливої боротьби за визволення.
У цьому разі ми маємо справу з явною підміною понять, на яку звертав увагу свого часу ще В. Винниченко. Звісно, отаманщина до певної міри і на певному етапі уособлювала український визвольний рух, стала його домінантою. Однак було б помилкою повністю ототожнювати отаманщину з глибинною природою, сутністю, генеральним спрямуванням національно-визвольної боротьби, Української революції. Отаманщина швидше була бідою останньої, шкодила досягненню визвольної мети, дестабілізувала зсередини Українську Народну Республіку. Нерозуміння цього й не дає можливості звести кінці з кінцями в логіці тих концептуальних вибудов, якими за будь-яку ціну прагнуть зняти навіть «тінь» з режиму, натхненником і головним творцем якого був ніхто інший, як С. Петлюра.