Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали — коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, — думає Анрі.— Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога — чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, — така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною — і вибрав. Стати великим я не смію».
Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу — і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, — через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», — вирішив він.
«Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, — вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум — хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, — така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором — немовби і я, й самі вони подуріли».
— Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці, роблять вам честь. Звичайно, ваші слова прикро вразили б слух його апостольської величності. Я бачу, що ви в чудовому настрої і що взагалі ви мої щирі друзі.
Його відповіді послам курфюрстів чемно ставили під сумнів їхній здоровий глузд, адже вони плели маячню, їхні прохання щодо таємної аудієнції він пускав повз вуха, прощався з ними й кивав новим. Усі рухались по колу: хто проходив перед королем, той опинявся перед герцогинею де Бофор. Вона сиділа, оточена принцесами, й чула, як її владар відбувається від своїх спокусників. А втім, посли курфюрстів не проминали нагоди попросити підтримки й у неї, і вона мусила обіцяти. Видно було, що обличчя в неї поблідло, — мабуть, із невтримної радості. Ті, котрі бачили, як гордощі красять іще дужче цю вельможну даму, дорого б дали, аби тільки довідатись, від чого ж ті гордощі.
Але герцогиня, кивнувши, підкликала свого щирого друга — хороброго Крійона. І за хвильку варта почала звільняти виходи й пробивати дорогу від того місця, де стояв король, до далекого кутка, до зібрався гурток скромних людей, що досі насилу оборонялись під тиску та штовханини. Самі вони, мабуть, ніколи не пробились би до короля. А тепер його величність, ведучи за високо підняту руку герцогиню де Бофор, сам попростував назустріч тим фламандцям. То були старшини міст, нещодавно покинутих іспанцями. То були старости сіл, знищених війною, і священики, чиїх амвонів уже не було. Вони не здогадались упасти навколішки перед своїм визволителем — вони вже забагато стояли навколішки.
Король привітав їх, а вони подивились на нього й почали перезиратися: котрому з них промовляти? І ось один заговорив неквапно, протягло: