![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Вогнедан аж головою покрутив, відганяючи дурні думки і підозри. Що це він справді… От уже дійсно — не накажеш серцю. Якби він кохав Чаяну, то не вишукував би в її поведінці дивацтв. Ну спить панна, і нехай собі спить… Юнак попрохав у двірської панни, яку звали Миловидою, приладдя для писання і швидко накидав на листку паперу:
«Послання —
Ще не свідчення кохання!
Незвично те, що за листами вслід
Душа моя також
До неї лине…
Чи зможемо поговорити не тільки в листах…»
Зоставивши послання Миловиді, юнак подався снідати. Відповідь від князівни ж принесли аж по обіді, коли молоді боговладці вже збиралися їхати обдивлятись Зелібор.
«В саду я знаю
Затінок чудовий
Але немає краще холодку
Ніж під твоїм, володарю,
Покровом…
Опісля вечері неодмінно…»
— Здається, — підсумував Воїслав, — панночці ти байдужий так само, як і вона тобі. І вона ясно дає це зрозуміти. Що бачить в тобі лише принца-спадкоємця, майбутнього володаря держави.
— Тим краще, — зітхнув Вогнедан, — я не вмію брехати і вдавати палкі почуття там, де їх не має. Якщо панна погодиться на цей шлюб, ми спілкуватимемося наче двоє друзів.
— Між іншим, — сказав Дракон, — я бачив по обіді Лемпарта. Фарбований лис мав такий вигляд, наче всю ніч пиячив. Скаржився на головний біль… Напевне — опісля кількох кухлів пива, яке він змішав з моанською горілкою.
— Воно що, насправді горить? — спитав принц зацікавлено.
— Смолоскипи у цій штуці добре вимочувати, — засміявся Воїслав, — а приймати всередину — хай боронять мене Боги. Це лише незмінені можуть жлуктати таке, та ще й з пивом. Втім, деяким і самого пива буває задосить.
Опісля вечері Вогнедан знову подався до нареченої. Цього разу панна його прийняла як належить і з уклоном взяла дароване намисто.
— Я з радістю напишу сестрі, - мовила вона лагідно, — сподіваюся, ми подружимося. Це не та панна, котра отримала третє місце…
— Та сама, — всміхнувся принц, — я і досі згадую про ті змагання.
Чаяна почала згадувати Сіллон, Велику Ніч, і власну у тих змаганнях участь. Десь за півгодини панна аж трохи пожвавішала і вже не була такою напруженою, як на початку.
— Я нетерпляче очікуватиму, — мовив Вогнедан, — вашого прибуття до Боговлади. Хоча ми одружуємося за волею батьків, відомо, що такі злюби часто і зостаються не поруйнованими все життя, в той час як кохання… Однак, я сподіваюся на пробудження почуттів.
— О, мої почуття, — мовила Чаяна, — голос вашої флейти — це голос моєї любові.
— Тож навесні, - сказав Вогнедан лагідно, — на Рівнодення я пришлю за вами. А поберемося на Великодні свята.
— Ваша воля, мій володарю, — сказала дівчина потульно, — якщо ви вважаєте, що це буде пристойно
— Так, адже я вже одружений, — всміхнувся принц, — і занадто швидко… А так ми перевіримо наші почуття, адже вони мусять зрости в розлуці.
Дороги — ніби пояса кінці:
Розходяться і зв’язуються знову
Так само й ми
Зустрінемося ще…
Навесні, у щасливу годину нашого шлюбу
— Кохання
Лиш міцніє у розлуці…
Та що, як в серці в нього почуттів
Ще менше, ніж води
На висхлій луці…
Ваша дружина невимовно гарна…, - озвалася Чаяна, — я бачила її на сіллонських змаганнях. І тому…
— О, ми з Даною радо приймемо вас у родину, — мовив Вогнедан заспокійливо, — А щодо почуттів… Неможливо забути вашу вроду і витонченість. Давайте, я вдягну на вас дарунок сестри. Він личитиме до вашого вбрання.
Чаяна подала намисто нареченому, схилила голову, і Вогнедан обережно одягнув прикрасу, котра одразу ж заблищала, оживляючи скромну сукню з сірого шовку. Вбиралася панна Чаяна майже завжди однаково — в дорогі сукні приглушених кольорів. На бенкеті вона була, здається, в темнозеленій… Юнак замислено дивився на схилену перед ним гарненьку голівку прикрашену плетивом кіс, і намагався викликати в собі оті почуття, які мали перерости в кохання до зелемінської князівни. Але не міг… Він навіть не міг безкорисливо милуватися нею, як — то робив завжди, вшановуючи вроду панночок обох рас. І не міг зрозуміти, що йому заважає. Якась незрозуміла відраза до милої панни.