Вогнедан, Повелитель… [uk]

В кишеньці халату юнак знайшов згорнутий трубочкою папірець, якого не помічав раніше, бо той провалився за підкладку. На папірці рукою Дани було виведено:

«Якщо помру я раптом від кохання,

Чиє ж бо ще,

Як не твоє ім’я,

Назвуть усі на світі

Без вагання?

Життя моє зветься нині Вогнеданом…»

— Боги мої, - мовив юнак смутно, — все таки я однолюб, і таким залишусь…

Він сів за столик, присунув скринечку для письмового приладдя, яку завжди тримав поруч і написав на зворотній стороні листка:

«Щоночі, спать лягаючи, вдягаю

Вбрання для спочивальні

І тебе

Тієї ж миті

Згадую, кохана…

О, як мені холодно на широкому ложі…»

Тоді ліг на ложе, котре дійсно було широким, мов конем грай, і Світлян дмухнув на свічку. А тоді і сам подався до своєї кімнатки, де й заснув глибоким, ще дитячим сном.

Тінь з’явилася невдовзі, наче вийшовши зі стіни… Постать загорнута у плащ так, що не можна було розріжнити ні обличчя, ні статі. На руці у тіні сидів ллєоль, котрий освітлював спочивальню примарним світлом.

Тінь підійшла до столу, і піднесла світляка до листка паперу. Довго дивилася. Тоді різким рухом викинула світляка у напіврозчинене вікно.

Вогнедан заворушився. Тінь поволі пропливла до нього. З-під каптура світилися очі — «нічний зір» дозволяв цій особі рухатися в темряві точно і нечутно. Стала над ложем… Довго дивилася на сплячого.

— Ти пообіцяв мені, Вогнедане, — вимовила ледь чутно, — ти сам не знаєш, що мені пообіцяв. Я так і не вирішила, як назвати те, що я відчуваю до тебе, але ти або будеш моїм, тільки моїм, як-то заведено у варварів, або я знищу тебе, і рука моя не здригнеться понівечити твою досконалу красу. А найкраще — наступити тобі на душу… Краще покохай мене палко, мій Принц Яблуневого Саду.

— Ой, — почулося ззаду, — пане Вогнедане! Привид!

Тінь здригнулася і шаснула до стіни. Притулилася до неї і зникла, зоставивши ошелешеного Світляна пояснювати своєму володарю, котрий схопився з ложа і, за вояцькою звичкою, одразу ж вхопився за меча, що у кімнаті хтось був і раптово щез.