![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Цього вечора на чистій половині «Лисиці» були гості. Спершу приїхало троє осіб у плащах з каптурами, згодом — ще один таким самим чином закутаний чоловік. Четвірка зняла двокімнатний покоїк на другому поверсі, і попередила господаря, що вони очікують ще на одну особу.
Зельм мовчки кивнув, приймаючи з рук відвідувачів капшучок зі срібними монетками. Потім покликав одного з викидайлів і наказав йому стати на дверях, котрі відділяли сходи нагору від спільної зали. Один з прибулих попрохав принести жаровню з вугіллям, а також замовив пива і сяких-таких наїдків.
Четвірка поскидала плащі аж після того, як Зельм, котрий обслуговував паньство особисто, приніс замовлене і подався вниз. Княжич Лемпарт, який і прибув самотою, задоволено потис долоні на варварський штиб родичу Рудану, та двом моозьким дворянам-біженцям Адірану Лесту і Зорану Кленту.
Рудана Лемпарт, як-то вже говорилося, знав з дитинства, яко родича, а згодом друга, а з двома моозцями познайомився в цій самій кнайпі і взяв їх до себе на службу яко тілоохоронців. Сталося це нещодавно, але і Адіран, і Зоран вже були найкращими приятелями свого роботодавця.
— Вона не прийде, — сказав Рудан, — побоїться… Накоїв ти, Лемпарте… Скажений чоловік… Скільки я тебе вкоськую… Добре, що у тебе є брат, на якого можна валити всі свої дурощі… І за кедагів попало мені, і за ту чорногорську сучку, і…
Він зупинився і мимоволі потер понівечене ліве вухо — знак по поєдинку з чорногорцем Трембичем.
— А тепер знову, — мовив зло, — лебеді тобі завадили… Якщо твій батечко-ельф дізнається про це — то напевне викреслить тебе з отої вашої щляхетської книжки. А то і спадку лишить — будемо вдвох жебракувати.
— На мене — ніякої підозри, — відповів Лемпарт холоднокровно, дістаючи з сумки загорнуті в промаслений папір шматки пташиного м’яса, — тим більше — зараз… Я виправляюсь, Рудане… Поклади оце на вугілля… До приходу Чаяни м’ясо має бути теплим.
— Божевільний, — мовив Рудан похмуро, — тепер нас тут застукають вартівники. З теплою лебедятиною…
— Це гусятина, дурню, — хмикнув княжич, — я сьогодні навмисне купив гуся. Вже обпатраного. І віддав хазяїну посмажити на рожні. Так він і відповість, якщо хтось у нього спитає, чим бенкетували сьогодні ввечері заможні відвідувачі. О, а ось і сестра…
— Не думав, що вона наважиться, — буркнув Рудан з мимовільним захопленням, — хоробра сволота.
«Хоробра сволота» якраз нечутно виникла на порозі кімнати, де брат і побачив її першим. Дівчина була закутана в такий же плащ і вбрана в чоловіче.
— Як моя справжня вечеря? — запитала весело, — де пиво і м’ясо?
— Пиво у Рудана, — озвався Лемпарт, — а м’ясо ось… Те саме м’ясо… Потім буде ще гуска. З яблуками.
— Спершу цього, — засміялася князівна, — місце мені… І пива.
— Я зробив усе по твоєму слову, — мовив Лемпарт, — тільки що руки не цілував цьому хлопчиськові, як твоя милість…
— О, зате це було неймовірно розчуленим поривом почуттів, — відповіла Чаяна, присаджуючись на вкриту хутром лаву, яку їй передбачливо звільнили два моозці і беручи в одну руку кухоль, а в другу пташину ніжку, — за нашу приязнь, панове…
Лемпарт випив з усміхом, Рудан все ще незадоволено кривлячись, тілоохоронці — з цілковитим захопленням.
— Всеньке місто, — оповідала Чаяна, — стоїть на вухах через оцю нашу витівку. Аби не потайний хід, мені не вибратися б з палацу. Адже для всіх я ще хворію від туги за лебедями.
Дівчина смачно відкусила від ніжки і сьорбнула пива.
— Ходи, — продовжила, — це неймовірно цікава царина для вивчення. Особливо забуті, або напівзавалені… Вони дають свободу… Ну, і піша прогулянка є корисною…
— Небезпечно, — мовив моозець Зоран, — ходити сама цими нетрями… Лихий люди…
— Я теж лиха, — Чаяна поволі обгризала кісточку, — і зі мною краще не зустрічатися ні людям… ні іншим. Отже, все гаразд, брате… Так тримайся і надалі. Тільки не дуже червоній, коли брешеш…
— Зате у тебе незле виходить, — хмикнув Лемпарт, — брешеш і не червонієш…
— Але ж я говорила правду, — мовила Чаяна холоднокровно, — я дійсно була в захопленні від його гри. І руки йому цілувала цілком щиро. Коли Вогнедан грав — моя душа рвалася з пут на волю, подалі від цього огидного світу. Ти тупий, Лемпарте, твоє вухо не сприймає нічого приємнішого за барабанний дріб. Я вже не говорю про достойного Рудана та інше присутнє тут паньство. Найкращою музикою для них є цигикання моозького простолюдина на поганій скрипці.