Вогнедан, Повелитель… [uk]

— О, Яровит є великим ледацюгою і встає пізно, — усміхнувся Ольг, певно згадавши щось веселе про молодшого брата, — а щодо Лемпарта… Сподіваюсь, ви не думаєте, що то він був тією злочинною тінню?

— Ні, звісно ні, - засміявся Вогнедан, — нашій ворожнечі покладено край, та й пан Лемпарт не годиться у привиди. Світлян запевняє, що тінь наче пливла над підлогою, отже це був або дух, або дивний, але не ваш старший брат, бо він не вміє рухатися як вельможа.

— Швидше — його не навчено, — зітхнув Ольг, — це шрам на тілі нашого роду, і його не приховаєш під пристойністю як під одежею. Чудні діла творяться у Зеліборі. Спершу лебеді, тепер це…

— А що говорить зеліборський суддя? — поцікавився Вогнедан.

— Те що і завжди, — мовив Ольг, — що гидоту скоїли зайди з Північної дільниці. Це стало приводом для її очистки, при чому великій частині іноземців звелено забиратися до Страгії. До Моозу вони не хочуть повертатися — там іде війна. Я ще розумію жінок-втікачок, але ж тут відсиджується стільки здорових чоловіків, яким би тільки й захищати вітчизну. Принаймні, я лише задоволений з рішення суду — Північна дільниця є ганьбою Зелібору. Всіх біженців, котрі бажали заробляти на життя чесною працею, вже влаштовано на роботу згідно їхнього вміння. Лишилися тільки ледацюги і злодії, через яких добрі люди бояться вночі вийти на вулицю.

- І часто суддя робить такі ось заходи? — спитав Вогнедан.

— Час від часу, — сказав Ольг, — коли поганців збереться забагато. На кордоні намагаються якось розділяти втікачів на корисних осіб і на тих, з ким буде самий клопіт, але ж багато з них йде не через застави, а болотяними стежками, заплативши кедагам за перехід.

— Мрія князя Володаря, — підкинув ззаду Воїслав, — збудувати на кордоні стіну з однією хвірткою і пускати через ту хвіртку лише тих, хто дійсно потребує помочі…

— Так, батько якось жартував таким чином, — мовив княжич, — але то сумний жарт, бо завелика кількість незмінених загрожує не лише кишеням, але й чистоті крові синів Ельберу. Звісно, наші поштиві зелемінці не родичаються з приходнями, але можливо вони звикнуть, і через кілька поколінь у Зелиборі будуть смажити лебедів на рожнах, замість того, щоб ними милуватись.

— О, не так страшно, — мовив принц, — я вірю в розважливість своїх земляків.

— Розважливість часом покидає і дивних, — мовив молодий зелемінець, — і прикладом тому є наш старший брат, через якого вже кілька літ червоніють вуха у всього роду Лларанів, чи, якщо завгодно — Драганів. Для мене це зайвий доказ небезпеки від подібних шлюбів. Я далекий від того, аби докоряти його вельможності, але татко…

— Не будемо, — поспішно мовив Вогнедан, — засуджувати рідних не є доброю справою. Краще намагатися виправити їхні помилки.

За їхніми спинами продовжувалися розмови про привид зеліборського палацу. Тепер гридні навперебій згадували страшнуваті історійки, відомі у їхніх рідних місцях. Воїслав під’їхав ближче і мовив Вогнеданові стиха: