Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Чи не забагато божевільних…, - протягнув Воїслав, — за юності наших батьків, здається, таке траплялося рідше. Я не говорю про більш віддалені часи. Наскільки мені відомо зі стародавніх записів…

— Можливо, нам просто не щастить, — зітхнув принц, — а можливо, всьому виною моя пристрасть до розслідувань і судових справ. Напевне, будь який суддя округу може оповісти світу про одного-двох шаленців, а ми якраз і бачили одного у Веданзі, другого у Квітані… Пані Власта з Данаділу тихо божеволіла десять літ, і це приховували її власні діти… Знаєш, милий брате, мені здається, що, якби ельберійці не піклувалися так про пристойність, ми б більше відали про зло в душах ближніх.

— Але чи потрібно це знати? — спитав Ольг, котрий прислухався до розмови, — зло є гидким, і найкращим є його не помічати, або одразу знищувати.

— А якщо зло гарне, принаймні з вигляду? — спитав Вогнедан замислено, — як панна Зміївна з місцевої казки?

— О, ця історія, — зітхнув Ольг, — вона так подобалася нам з Чаяною, ще коли ми були одним цілим… Ми не могли заснути, прослухавши цю казку з вуст старої пестунки родом з-під Збраславу, саме тому, що Зміївна була прекрасною. Навіть вмираючи, жертва не помічала її справжнього лику.

— Як сталося, що ви розділились? — спитав принц, — може я порушую пристойність, але панна Чаяна є моєю нареченою, і тому…

— Чаяна, моя сестра, була незвичайною дівчинкою, — мовив Ольг, подумавши. — Її притягувало до себе красиве зло… Таке, як Зміївна. Вона боялася цієї казки, але ладна була її слухати щовечора. Коли нам виповнилося чотирнадцять, вона стала думати про смерть… Думала довго і багато. Вона говорила, що смерть є гидкою… Що ми, дивні, навмисне спалюємо своїх померлих, аби не відчувати огиди до спустошених тіл. Стала боятися смерті… Зацікавилася мейдизмом, навіть відвідувала зеліборську церкву, але розчарувалася у цьому вченні. Говорила, що воно сповнене лжі — розумна істота ніколи не вибачить свого кривдника…

— Можливо — вибачить, — всміхнувся Вогнедан, — в «Повчаннях» сказано — «полюбить»…

— О, так, — сказав Ольг, — я не дуже цікавився віруваннями незмінених… Але сестра… Своїми розумуваннями вона доводила мене до відчаю. Якось вона сказала, що ми, мовляв, є такими витонченими, тому, що гарні з виду і живемо в розкошах. А якби з нас зідрати шовки і оперіщити батогом, то ми б заскиглили незгірш за пересічного кедага…

— Напевне, панна десь споглядала життя біженців, — мовив Воїслав, котрий слухав з цікавістю, — серед них часом трапляються жахливі речі.

— Пан Воїслав правий, — мовив княжич Зелеміню, — ці люди… Тікають від ворога, а зі своїми земляками поводяться як з худобою. Особливо їхня знать… А простолюд… Наш селянин порівняно з моозцем має вигляд можновладця. Скільки разів бувало так, що збіднілий моозький дворянин, котрий чкурнув за болота, замість того, щоб битися з варварами, посилав своїх кріпаків, завдяки яким і вибрався з Моозу живим, красти для себе їжу і гроші. Незгідних же карав на тілі, і ті нещасні вважали, що він є їхнім хазяїном навіть тут, в Ельбері. Мій батько домагається перегляду зелемінського звичаєвого права з огляду на знущання незмінених над незміненими. Але мова не про це… Одним словом, моя сестра… Я так і не зрозумів тоді, чи вона боялася померти, а чи хотіла померти. Зілля, яке ми випили вдвох, нібито мало покращувати пам’ять. Так вона мені сказала. Я і раніше куштував усі її настоянки — сестра захоплювалась травознавством. Отямився я лише через кілька місяців. Отямився сам… Без Чаяни… Мені і досі не вистачає отого відчуття єднання. Часом самотність… Це може зрозуміти лише той, панове, хто втратив близнюка, або близнючку. Сестра жива, ми з нею зустрічаємося, говоримо, але це вже не моя Чаяна. Нині я більше спілкуюся з Яровитом, а не з нею.