Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї…
…Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.
Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує своєму чоловікові, він бо ж такий лагідний та хороший.
– Розумієш, любий, – казала вона просто, не соромлячися, – я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.
Я глянув на дуже Софоччине тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався щодо її подруг. Адже ж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.
– Ну, добре, хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш. От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? – запропонувала вона.
Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок.
Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близькість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.
Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зиркнув на годинник і заметушився.
– Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замість цієї бесіди з тобою, – заспішив він. – Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося…
Другого й третього дня я ласився смачними Софоччиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойності, балакав з її чоловіком.
Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та бала-кучий.
«Він уже розуміє», – думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м’якому кріселку лежало не ніжне Софоччине мереживо, а їжак та ще й крицевий.
Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку.
Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, – досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Але це бажання марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості! Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.
І через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро – вечеря, а з нею – випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман настелить мізок, по-друге, можна буде сп’яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.
Міщанство безмежне! Всі чоловіки – службовці, переважно канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і, хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне, саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!
Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, – Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.
Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім – швидше, швидше до дверей, коритаром на двір. На вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софоччине «веселе товариство». Дійсно – веселе!