Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— В опері принца й птахолова ведуть до замку три хлопчики, що пливуть на хмарі. Та насправді це — боротьба царства дня і царство ночі. Царство ночі намагається забрати принцесу в царство дня. Однак головні персонажі опери перестають розуміти, де правда — кого тримають в ув’язненні, а кого ні. Ясна річ, наприкінці принц сходиться з принцесою, Папагено з Папагеною, а лиходії провалюються в пекло.
Мускат провела пальцем по оправі окулярів.
— Однак зараз ви не маєте ні птахолова, ні чарівної флейти, ні дзвіночків.
— У мене є колодязь, — сказав я.
— Якщо ви зможете дістати його… — Мускат привітно усміхнулася, наче розгорнула переді мною шикарний носовичок, — …цей ваш колодязь. Але ж усе має свою ціну.
Коли я втомлювався розповідати про себе або не знаходив потрібних слів, Мускат, даючи мені перепочити, розказувала про своє дитинство, але її історії виявлялися набагато довшими й заплутанішими від моїх. Крім того, вона не дотримувалася певного порядку — залежно від настрою, перестрибувала з одного на інше, без жодних пояснень змінювала послідовність подій у часі або раптом виводила на сцену важливого персонажа, про якого я раніше нічого не чув. Щоб збагнути, до якого періоду її життя відноситься той чи інший епізод, доводилося щосили напружувати мозок, але й це не завжди допомагало. Вона розповідала про те, що бачила на власні очі, і водночас про те, свідком чого ніколи не була.
Солдати повбивали леопардів, повбивали вовків і ведмедів. Найбільше часу забрав розстріл двох здоровенних ведмедів. Навіть продірявлені кількома десятками куль з гвинтівок, ведмеді люто кидалися на залізне пруття клітки, шкірили зуби й ричали, бризкаючи слиною. На відміну від звірів з родини котів, що загалом примирилися з долею (принаймні так здавалося збоку), вони ніяк не могли зрозуміти того, що їх убивають. Можливо, тому розставання з тимчасовим станом, що називається життям, забрало надто багато часу. Коли нарешті солдати добили ведмедів, то падали з ніг від утоми. Лейтенант поставив пістолет на запобіжник і витер картузом піт, що скочувався по чолу. Серед глибокої тиші дехто з солдатів з досади голосно плював на землю. Під їхніми ногами валялися гільзи, схожі на недокурки. У солдатських вухах усе ще відлунювали постріли. Молодий солдат, якого через сімнадцять місяців заб’є до смерті на шахті під Іркутськом радянський наглядач, глибоко дихав, відвертаючись від ведмежих трупів, і з усієї сили стримував блювоту, що підкочувалася до горла.
Слонів вони все-таки не вбили. Бо побачивши їх на власні очі, зрозуміли, що вони надто великі. Перед слонами гвинтівки в солдатських руках здавалися маленькими іграшками. Після коротких роздумів лейтенант вирішив їх не чіпати. Дізнавшись про це, солдати полегшено зітхнули. Як не дивно — а може, й ні, — усі подумали: у бою людину вбити легше, ніж звіра в клітці. Навіть якщо, можливо, сам станеш убитим.
Щойно вбитих звірів робітники зоопарку витягли з кліток, завантажили на візки й відвезли в порожній склад. Там тварин, різного виду і розмірів, поскидали на підлогу. Простеживши за цією роботою, лейтенант зайшов у контору директора зоопарку й попросив підписати потрібні документи. Після того, вишикувавшись у колону, солдати покинули зоопарк, сповнюючи повітря залізним брязкотом так само, як тоді, коли йшли сюди. Робітники-китайці змили водою з шлангів чорні плями крові на підлозі кліток, зішкребли щітками зі стін подекуди прилиплі шматки м’яса. Упоравшись із цим, вони подалися до ветеринара із синьою плямою на щоці питати, що він збирається робити з мертвими звірами. Той не знав, що відповісти. За звичайних обставин, коли вмирала тварина, він звертався до спеціальної служби. Однак тепер, коли кровопролитні бої наближалися до столиці, ветеринар не сподівався, що за одним телефонним дзвінком хтось приїде й забере трупи. Літо було в розпалі, й навколо чорними роями вже літали мухи. Найкраще було б викопати яму й поховати в ній звірів, але зараз з такою великою ямою наявна кількість робітників не могла дати ради.
Тоді робітники сказали ветеринарові:
— Докторе, якщо ви віддасте нам убитих звірів, ми самі все зробимо. Вивеземо на візках за місто й розумно розпорядимося. Нам друзі допоможуть. Клопоту вам не завдамо. Але за це нам хотілося б дістати шкури й м’ясо. Особливо ведмеже м’ясо. З ведмедів і тигрів роблять ліки, а тому за них добре платять. Тепер уже пізно казати, але солдатам треба було цілитися тільки в голови. Тоді й шкури мали б порядну ціну. Та хіба ж так, по-дилетантському, годиться стріляти? Якби від самого початку нам доручили — ми впоралися б набагато краще.