Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Дівчата на фабриці тутешні, селянські дочки. Не всі, звісно, але більшість — міцні, здорові, життєрадісні й працьовиті. Великих підприємств у цьому краї майже немає, і досі дівчата після закінчення середньої школи звичайно подавалися до великих міст у пошуках роботи. Дівчата в містечку не залишалися, парубки не мали з ким одружитися, й населення зменшилося. Із цієї причини міська влада залучила підприємців до будівництва заводу або фабрики, виділивши для цього велику земельну ділянку. Тепер уже дівчатам не доводиться звідси виїжджати. Гадаю, зовсім непогано придумано. Адже сюди стали приїжджати навіть люди зі сторони — як-от я. Тутешні дівчата закінчують середню школу (або, як я, кидають навчання) і влаштовуються працювати на фабриці, а коли назбирають грошей і досягають відповідного віку — виходять заміж. Потім звільняються з роботи, народжують двоє-троє дітей і стають усі однаковими — повними, як тюлені. Звісно, бувають і такі, що заміж виходять, але роботи не полишають. Однак більшість звільняється.
Цікаво, ви здогадалися, де я перебуваю?
Ну, а тепер наступне запитання: що, власне, роблять на цій фабриці?
(Підказка) Ми з вами одного разу виконували роботу, яка має стосунок до цієї фабрики. Ходили на Ґіндзу й проводили дослідження, пригадуєте?
Ну, Заводний Птаху! Навіть ви мали б уже здогадатися!
Так, я працюю на фабриці, де виробляються перуки. Здивувалися?
Я вже розповідала, як через півроку втекла з цього першокласного готелю-в’язниці-лісової школи й байдикувала удома, мов собака з поламаною ногою. І саме тоді я раптом згадала про фабрику перук. „У нас на фабриці дівчат не вистачає. Як захочеш попрацювати — будь-коли приймемо“, — сказав мені колись напівжартома мій начальник з фабрики перук. Навіть показував розкішний буклет про неї. Пригадую, вона мені дуже сподобалася, і я навіть подумала, що було б непогано в ній попрацювати. За його словами, дівчата на фабриці виконують ручну роботу — вставляють волосся в перуки. Перука — штука делікатна, не те що алюмінієва каструля, яку штампують машиною. Як не закріпиш волосся голкою ретельно, жмутик за жмутиком, то першокласної перуки не зробиш. Вам не здається, що від такої роботи голова крутиться? А ви знаєте, скільки в людини волосинок на голові? Сотні тисяч! І всіх їх треба прикріпити руками. Посадити, як рис на полі. Але тутешні дівчата не нарікають. У цій провінції зима довга, випадає багато снігу, і дівчата в селі здавна звикли заробляти гроші рукоділлям. Така робота для них не тягар. Тому, кажуть, фірма вибрала саме цю місцевість для будівництва своєї фабрики.
Правду кажучи, мені здавна подобалося рукоділля. По мені не видно, але я вмію добре шити. У школі мене вчителі хвалили. Не вірите? Та це чиста правда! От я і подумала, чи не поїхати мені в гори, на фабрику, працювати руками з ранку до вечора й трохи пожити так, щоб не забивати собі голову зайвими думками? Школа мене до краю втомила, однак далі байдикувати й залежати від батьків також остогидло (можливо, як і їм), а взятися до чогось серйозного не хотілося… тож нічого іншого не залишалось, як податися на фабрику.
Заручившись підтримкою батьків та рекомендацією знайомого начальника (йому сподобалася моя колишня тимчасова робота на його замовлення), я пройшла в їхній головній токійській фірмі співбесіду, через тиждень зібрала своє добро — одяг і магнітолу, — сіла в „сінкансен“.[47] Потім перескочила в електричку й добралася до цього вбогого містечка. Мені тоді здалося, ніби я потрапила на край світу. Коли зійшла на станції, відчула таку безнадію, що подумала: помилилася. Та врешті-решт виявилося, що вчинила правильно. Минуло майже півроку, і я тут прижилася без жодних проблем і нарікань.
Сама не знаю чому, але я цікавлюся перуками давно. І не просто цікавлюся, а скоріше вони мене чимось приваблюють. Як деяких хлопців — мотоцикли. Раніше я цього не усвідомлювала, та коли зайнялася дослідженням стосовно кількості лисих на вулиці (у нашій фірмі їх називали „людьми з проблемами рідкого волосся“), то переконалася, що їх на світі справді багато. Не скажу, що вони мені особисто подобаються, але й проти них нічого не маю. Скажімо, якби у вас, Заводний Птаху, волосся було менше, ніж зараз (хоча, гадаю, незабаром так і буде), то моє ставлення до вас не змінилося б. Здається, я вже вам казала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Страшно цікаво!
Я десь чула, що люди ростуть до певного віку (чи то до дев’ятнадцяти, чи то до двадцяти — забула), а потім тіло тільки зношується. А якщо так, то нема нічого дивного в тому, що волосся рідшає і випадає. Адже зношення тіла не припиняється. Тож можна сказати, що все це звичайний, природний процес. Тільки от що незрозуміло: одні люди лисіють ще в молодості, а інші старіють без лисини. Якби я була лисою, то нарікала б на несправедливість. Не хотіла б світити лисиною. Хоча така проблема мене не стосується, я добре розумію душевний настрій таких людей.
47
Сінкансен — супершвидкісний поїзд.