Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
А коли становище на фронті погіршилось і навколо запанував неспокій, батько вирішив відправити нас з матір’ю назад в Японію. Разом з іншими людьми ми поїхали поїздом із Сіньцзіня в Корею і потім пересіли там на спеціально приготовлений пароплав. Батько залишився сам. Востаннє я бачила його в Сіньцзіні, на станції: він на прощання махав нам рукою. Висунувши голову з вікна, я довго дивилася, як поступово його постать ставала щораз меншою, аж поки не зникла в людському натовпі на платформі. Що сталося з ним потім — ніхто не знає. Напевне, його схопили радянські війська, що вторглися в Маньчжурію, і відправили до Сибіру, де він разом з багатьма іншими вмер на примусових роботах. Його кістки, гадаю, лежать у холодному, самотньому клаптику землі без жодного надгробка.
Я досі добре пам’ятаю кожен закуток сіньцзінського зоопарку. Усе можу пригадати — кожну доріжку й кожну тварину. Ми жили в службовому приміщенні на території зоопарку, і всі його працівники знали мене й дозволяли ходити, куди мені заманеться. Навіть у вихідні дні.
Мускат заплющила очі, відтворюючи в пам’яті цю картину. Я мовчки чекав продовження її розповіді.
— І все-таки я чомусь не впевнена, що зоопарк справді був таким, яким я його пам’ятаю. Як би це сказати?.. Іноді здається, що все це надто виразне. І чим довше я про це думаю, тим більше сумніваюся в цій виразності: наскільки це правда, а наскільки — плід моєї уяви? Враження таке, ніби я потрапила в лабіринт. З вами таке буває?
Ні, зі мною такого не бувало.
— А зараз у Сіньцзіні є зоопарк?
— Не знаю, — сказала Мускат, доторкнувшись пальцем до сережки. — Я чула, що після війни зоопарк зовсім закрили, а що з ним зараз — не здогадуюсь.
Тривалий час Мускат Акасака залишалася моєю єдиною у світі співрозмовницею. Ми зустрічалися один-два рази на тиждень, сідали в ресторані за столик одне навпроти одного й розмовляли. Після кількох таких зустрічей я виявив, що Мускат — досвідчена слухачка. Вона вміла успішно вести розмову — швидко схоплювала, про що йшлося, вставляла доречні репліки й запитання.
Щоб не псувати їй настрою, я старався приходити на зустріч з нею охайно одягненим. Надягав свіжу, щойно з пральні, сорочку, підбирав відповідного кольору краватку, чистив взуття до блиску. Побачивши мене, вона поглядом кухаря, що вибирає овочі, з голови до ніг оглядала мій одяг. Якщо їй не подобалась якась дрібниця, навіть найменша, вона негайно вела мене в бутик й купувала потрібну річ, а коли була змога, то відразу змушувала мене переодягнутися в нове. У своєму ставленні до одягу вона була непоступлива — визнавала тільки досконалість.
Завдяки цьому моя шафа непомітно заповнювалася одягом. Нові костюми, піджаки й сорочки потроху, але впевнено відвоювали собі територію, яку раніше займав одяг Куміко. Коли в шафі стало тісно, я поскладав її речі в картонну коробку разом із засобами проти молі й прибрав в інше місце. «Якщо вона повернеться, то не зрозуміє, що, власне, сталося після того, як вона пішла з дому», — подумав я.
Я довго, потроху, розповідав Мускат про Куміко, про те, що її треба рятувати й повернути сюди. Підперши щоку рукою, вона якийсь час дивилася на мене.
— Так звідки ж ви збираєтеся визволяти Куміко-сан? Цікаво, як це місце називається?
Я спробував знайти в навколишньому просторі потрібні слова, та дарма — їх ніде не було: ні в повітрі, ні під землею.
— Воно десь далеко, — відповів я.
Мускат усміхнулася.
— Усе це трохи схоже на «Чарівну флейту» Моцарта. Там принцесу, ув’язнену в далекому замку, рятують за допомогою чарівної флейти й дзвіночків. Мені страшно подобається ця опера. Я її стільки разів слухала! Навіть слова з лібрето добре пам’ятаю: «Відомий всім я птахолов…» А ви її слухали?
Я похитав головою. Мовляв, не довелося.