Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Усі це розуміли, й штаб Квантунської армії — передусім. От чому він головні сили відвів у тил, а прикордонні гарнізони і японських селян-переселенців фактично залишив напризволяще. Більшість цих беззбройних селян знищили радянські війська, які наступали так швидко, що не мали часу морочитися з полоненими. Щоб уникнути ґвалтування, багато жінок самі вчиняли колективне самогубство або були змушені це робити. Прикордонні гарнізони, замкнувшись у бетонних бункерах, які вони самі називали «вічною фортецею», чинили шалений опір, але, позбавлені тилової підтримки, були знищені майже дощенту переважаючою вогневою потужністю супротивника. Генеральний штаб і більшість вищих командирів Квантунської армії «перемістилися» в нову ставку в Тонхуа, поблизу корейського кордону, а імператор Маньчжоу-Го Пу І зі своєю родиною поспішно спакувався і на спеціальному поїзді втік із столиці. Більшість китайських солдатів із армії Маньчжоу-Го, призначених для оборони столиці, почувши про вторгнення Радянської армії, відразу порозбігалися із своїх гарнізонів або, зчинивши бунти, убивали своїх японських командирів. Природно, вони не збирались боротися з переважаючими радянськими силами й віддавати своє життя за Японію. Унаслідок низки таких подій столиця Маньчжоу-Го, «особливе місто Сіньцзін», яке Японія побудувала в дикому степу задля підвищення власної репутації, опинилося в дивному політичному вакуумі. Щоб уникнути непотрібного безладу й кровопролиття, високі китайські урядовці Маньчжоу-Го наполягали на тому, що Сіньцзін треба оголосити демілітаризованою зоною і здати його без опору, але Квантунська армія відкинула таку пропозицію.
Солдати, послані в зоопарк, уважали, що, напевне, їм не вдасться уникнути гіркої долі — загинути в бою з радянськими військами (насправді ж після того, як вони склали зброю, їх відправили до Сибіру, на вугільні шахти, де троє з них померло). Їм нічого іншого не залишалось, як молитися, щоб смерть виявилася не такою болісною. Ніхто не хотів гинути під гусеницями танка, горіти в окопі під полум’ям вогнемета, довго мучитися від поранення в живіт. Краще вже вмерти від кулі в голову або серце. Але перед тим вони мусили вбити звірів у зоопарку.
Щоб заощадити цінні патрони, планувалося «ліквідувати» тварин за допомогою отрути. Молодий лейтенант, призначений керувати цією операцією, отримав від старшого начальника відповідний наказ. Мовляв, потрібну кількість отрути вже доставили в зоопарк, і він на чолі восьми повністю озброєних солдатів попрямував туди. Від штабу до зоопарку було хвилин двадцять ходьби. Відтоді, як почався наступ радянських військ, зоопарк зачинили — на вході стояли два солдати, тримаючи в руках гвинтівки з примкненими багнетами. Лейтенант показав їм наказ і зайшов зі своєю командою всередину зоопарку.
Директор зоопарку підтвердив, що отримав від військових розпорядження в крайньому випадку «ліквідувати» хижаків за допомогою отрути, але, мовляв, її так і не дістав. Од такої звістки лейтенант розгубився. Загалом він служив при штабі бухгалтером і практично ніколи не командував людьми, поки до цього його не змусили надзвичайні обставини. Лейтенант уже кілька років не тримав у руках пістолета й коли поспішно витягнув його з шухляди свого стола, то сумнівався в його справності.
— З бюрократами завжди так буває, пане лейтенант, — з жалем сказав директор-китаєць. — Потрібного ніколи немає.
Щоб з’ясувати цю справу, викликали головного ветеринара, і він пояснив, що останнім часом через недостатнє постачання в зоопарку лишилося так мало отрути, що, може, не вистачить навіть на одного коня. Ветеринару було під сорок. Високий, з правильними рисами обличчя, на правій щоці — темно-синя родимка, завбільшки з долоню немовляти. «Напевне, вона в нього від народження», — подумав лейтенант і з директорського кабінету зателефонував у штаб, щоб отримати від начальства нову вказівку. Однак після того, як кілька днів тому радянські війська перейшли кордон, командування Квантунської армії запанікувало: багато старших офіцерів утекло хтозна-куди, а решта офіцерів палили у внутрішньому дворі штабу купи важливих документів або командували загонами, що копали протитанкові рови на околиці міста. Майор, який вручив йому наказ, десь пропав, і де роздобути потрібну отруту, лейтенант не здогадувався. Власне, яке управління Квантунської армії розпоряджається отрутою? Лейтенанта посилали по телефону від одного штабного офіцера до іншого, аж поки, нарешті, полковник медичної служби, що взяв слухавку, вибухнув криком: «От дурень! Уся країна на краю прірви, а ви завели розмову про якийсь там зоопарк! Звідки мені знати про вашу отруту?»