Крига. Частини І–ІІ

Він плювався, увесь червоний. Пригадався Мічка Фідельберґ у Гершфельда. Подібність була просто вражаюча. Блютфельд — Фідельберґ, Фідельберґ — Блютфельд. І в тому, як він говорив, і як розпалявся, промовляючи.

— Про що ви бесідуєте! Про оту Історію, про машину подій, про наміри Божі, але як — завжди шукаючи ладу й певности, що більше, тим краще, у пана графа-неграфа викликає відразу навіть найменше «можливо», пан доктор хотів би світу, укладеного людиною відповідно до того, що має бути — Зима добра, бо не допускає нічого, крім правди й брехні, Літо лихе, бо в ньому все непевне, — чи не так, чи не від вас я чув про це? — Тож я, уффф, достобіса, я скажу протилежну річ! Я скажу неочевидність!

… Літо благе, Зима лихá! Блага непевність, лиха певність правди й брехні! Благий хаос, лихий порядок! Благий брак Історії, розтрощена Історія, міріади перемішаних минулих і майбутніх — це добре! Лиха єдина Історія, Історія лихá! Лихá, лиха, лиха!

… Лихий закон на нещастя мільйонів писаний, лихе владарювання святе, конечне, на стражданні народів засноване, лихий математичний лад кайданів і тюрем. О, якби лиш могли існувати невинні порядки й уряди сумніву! Але в тому то й трагедія, що кожна Історія, збудована на Істині, — чи ви це бачите, та ж мусите бачити! — Кожна Історія, замкнута в Кризі, сковує нею насамперед людину: Істина не залежить від мене, Істина знаходиться понаді мною. Зайвий тоді Бог і зайва людина. Розум, лад й Історія породжують найстрашніші тиранії, з якими не зрівнятися божевіллю Распутіна, злочинам того чи іншого безумця, бодай й імператора, царя-Бога, й не зрівнятися гнітові зла безглуздого, неорганізованого.

… Вільна людина — це так. Вільна людина, людина в стані непевности — вільна людина, людина мінус Історія — вільна людина, людина між правдою і брехнею — людина, людина, душа понад янголами, ЛЮДИНА! Єдина, ти, той і отой, і я, я, Я!

Йому хотілося говорити ще, закукуріченому, роздутому, йому хотілося кричати далі, проте він потребував занадто багато часу, щоб укласти наступне речення, він витискав його, мов цирковий силач коронну штангу на груди закидає, — груди, вдих, груди, щоки роздуті, зуби скрегочуть, нахиляється, напакований готовими запитаннями до вух, — пфух, ось-ось вистрелить…

Не встиг, доктор Конєшин виявився хуткішим атлетом слова.

— Бачив я таких! — загарчав він, і полум’яні бакенбарди настовбурчилися у нього справа і зліва. — Людей особливих, вільних, той, і отой, і я, і ти, й кожен вільний анархіст із власною Історією і власною бомбою за пазухою! Збирав я там руки й ноги, й крихітні тільця дітей після ваших феєрверків волі на Хрещатику! Як пройшлася вольность Києвом, то тільки червоний туман на вулицях зостався. Хаос благий? Замішання благе? Ні Бога, ні царя? То марш до лісу, корінці жерти в Сибіру! Давай! У стада вовчі, вовчою хіттю гнані, один проти іншого, бо коли охота така його пройме, то хто, що його зупинить, вільного? — До горлянки! До горлянки! Ні безпеки, ні достатку, не зберуться у ладі для жодної великої дії, жодної великої речі не створять, міст не спорудять, науку не розбудують, цивілізації не захистять, а коли з’явиться ворог, у міцні порядки вишикуваний, то що їм залишиться? — Утекти з підібганими хвостами. Але — свободные! Але — вільні! Але — й той, і той, й отой, і наступний святий ідіот, полячок-собіпан і міщух-черевань, які нажерлися солодкими ідейками!!!