Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Мерліне, Принце Дому Саваллів, Принце Хаосу, прокидайтеся, — розчув я слова. Істота заклацала іклами і знову затягнула своє.

Почувши це приблизно вчетверте, я раптом утямив, що, можливо, це мені не сниться. Лемент, дійсно, долинав звідкись ззовні, а суцільні спалахи блискавок супроводжувалися майже симфонічними перегромами.

Перш ніж поворухнутися та розплющити очі, я виставив перед собою захисний щит. Так, звуки лунали в реалі, так само реальністю виявилися і зламані віконниці. І істота в ногах ліжка також.

— Мерліне, Мерліне! Прокиньтесь, Мерліне! — проказувала до мене ця істота, довгопика, гостровуха, з чималими іклами та пазурами, з величезними очима, що палали вогнем під зеленкувато-срібним чолом. Істота склала вздовж худорлявих боків шкірясті крила. З них збігала вода. Істота кривила пащу чи то в посмішці, чи в гримасі болю. — Вставайте, Лорде Хаосу!

— Ґрілле! — вигукнув я, упізнавши челядника нашого родинного маєтку в Хаосі.

— Айно, мілорде, — відказав він. — Той самий, що вчив вас, як грати в кістяки-танцюристи.

— Чорт забирай!

— Мушу виконати своє завдання, мілорде. Я здолав довгий та жахливий шлях, йдучи за чорною ниткою, аби передати, що вас кличуть.

— Нитки раніше не сягали так далеко, — відказав я, — якщо тільки хтось не докладав до них величезних зусиль. А може, їх не вдавалося простягнути сюди жодним чином. Що, тепер це змінилося?

— Тепер зробити це простіше, — відповів він.

— Чому так?

— Його Величність Свейвілл, Король Хаосу, сьогодні вночі опочив поруч зі своїми темними праотцями. Мене послали доправити вас на похорон.

— Зараз?

— Так.

— Ага. Що ж, добре. Лише дай мені зібрати речі. А як це сталося?

Я взув чоботи, натягнув на себе одяг, підперезався, причепив меч.

— Подробиці мені невідомі. Звісно, усі знали, що він слабує.

— Маю написати записку, — сказав я.

Він кивнув.

— Сподіваюсь, коротеньку.

— Так.

На клаптику пергаменту, що знайшов на письмовому столі, я написав: «Корал, мене викликали у родинних справах. Я зв’яжуся з тобою», — і поклав цидулку біля її руки.

— Я готовий, — сказав я. — Як ми дістанемося туди?

— Я віднесу вас, лорде Мерлін, на спині, як колись.

Я кивнув, відчуваючи, як наринули на мене спогади дитинства. Ґрілл був надзвичайно сильним, як більшість демонів. Але я пригадав, як ми з ним гралися на краю Безодні, і далі, у Темряві, у склепах, печерах, на полях битви, ще оповитих димом, серед замкових руїн, в будинках померлих чаклунів, у приватних пеклах. Мені завжди більше подобалося гратися з демонами, ніж з родаками чи свояками моєї матері. Я навіть головний свій образ у Хаосі сформував на їхню подобу.

Аби набрати більшої ваги, він поглинув стілець, що стояв у кутку кімнати, змінив також і форму тіла, бо зріст у мене був тепер не той, що в дитинстві. Коли я виліз йому на спину, що видовжилася, і міцно за нього вхопився, він вигукнув:

— Ох, Мерліне! Які чари ви носите на собі тепер?

— Я маю над ними контроль, але не маю повного знання про їхню сутність, — відповів я. — А що саме ти відчуваєш?

— Жар, холод, дивну музику, — промовив він. — Зусібіч. Ви змінилися.

— Усі змінюються, — відказав я, коли він посунув до вікна. — Таке життя.

На широкому підвіконні темніла нитка. Він дотягнувся до неї, торкнувся її, злітаючи. Вежі кинулися назад, заколихалися й розтанули. Зорі горіли яскраво, молодик виткнувся з-за небокраю, посріблив денця флотилії хмар. Ми швидко здіймалися вгору, і фортеця та дахи міста зникли, як оком зморгнути. Зорі затанцювали й перетворилися на смуги світла. Ми пірнули в смугу цілковитої, лише ледь збриженої, чорноти, і вона все поширювалася. Чорна дорога, раптом спало мені на думку. Це наче такий собі тимчасовий варіант небесної Чорної дороги. Я озирнувся. Позаду її не було. Наче хтось змотував її слідом за нами. Чи це вона замотувала нас у себе?

Під нами миготіла сільська місцевість, наче кадри кінострічки, яку крутять на потроєній швидкості. Ліс, пагорб, гірський пік пролетіли під нами. Наш чорний шлях розстилався перед нами гігантською стрічкою, а світло й пітьма строкатими клаптиками пропливали повз, наче хмаринки полуденним небосхилом. А тоді темп прискорився, перетворився на стакато. Якоїсь миті я помітив, що вітру більше немає. Місяць раптом опинився високо вгорі, а горбасте гірське пасмо зазміїлося під нами. Навкруги стало тихо, наче уві сні, а наступної миті місяць пішов униз. Сяйна лінія розпорола світ праворуч від мене, і зорі почали зникати. Ґрілл легко ніс нас чорним шляхом, і я не відчував, щоби він напружився бодай на секунду. Незабаром зник і місяць, а світло, що відбивалося від громади хмар, стало жовтим, наче вершкове масло, а потім, просто на очах, порожевіло.

— Сила Хаосу зростає, — зауважив я.

— Енергія безладу, — відгукнувся він.

— Ти мені не все розповів, — сказав я.

— Я лише слуга, — відказав Ґрілл, — і мене не кличуть на раду можновладців.

Світ ставав дедалі яскравішим, а попереду, скільки сягало око, струменіла наша чорна дорога. Ми пролітали високо над гірською країною. Хмари розступалися й розліталися, а їхнє місце швидко заступали інші. Очевидно, ми почали рухатися Тінями. Незабаром гори згладилися, а під нами почав розмотуватися сувій рівнин. Раптом посеред небосхилу з’явилося сонце. Ми летіли над нашою чорною дорогою, і Ґрілл, здавалося, ледь торкався її кінчиками пальців ніг. Часом він важко змахував крилами у мене перед носом, а інколи крила його мерехтіли, наче крила колібрі, так швидко, що ставали невидимими.