Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Гадаю, ти маєш слушність, — погодився я. — То хто полікував тобі руку, якщо Рендом був у кабінеті, а Дворкін займався Корал?

— Це я, — відгукнулася Віалла. — Знаю, як це робити.

— То ти єдиний свідок їхнього зникнення? — уточнив я у Мандора.

Він кивнув на знак згоди.

— Я хочу тебе запитати, — заговорив Рендом, — чи маєш ти якесь уявлення, куди вони могли гайнути? Мандор сказав, що він гадки не має. Ось, дивися!

Він простягнув мені ланцюжок, із якого звисала металева оправа.

— Що це таке? — запитав я.

— Це те, що залишилося від найціннішого зі Скарбів Корони, — пояснив Рендом. — Тут був Судний Камінь. Оправу вони залишили, а Самоцвіт забрали із собою.

— Зрозуміло, — сказав я. Подумавши, додав: — Але Дворкін здатний подбати про Камінь. Він казав щось про те, що покладе його в безпечне місце, і йому відомо про Камінь більше, ніж будь-якій іншій людині...

— А ще він може знову сказитися, — промовив Рендом. — І до того ж я не збираюсь обговорювати його чесноти як охоронця Каменя. Тільки хочу знати, чорт забирай, куди він завіявся з цією штуковиною.

— Не думаю, що він залишив по собі якісь сліди, — зауважив Мандор.

— Де вони стояли? — запитав я.

— Ось тут, — відповів Мандор, змахнувши здоровою рукою. — Праворуч від ліжка.

Я наблизився до місця, на яке він указав, відшукуючи серед здібностей, що отримав, найпринагідніші.

— Трохи ближче до того краю.

Я кивнув, відчуваючи, що поглянути у близьке минуле мені буде геть неважко.

І відчув, як мене стрімко накрило веселкою, побачив також і їхні силуети. Стало холодно.

Від персня побігла лінія сили, з’єдналася з веселкою, торкнулась їхніх абрисів і пройшла разом із ними крізь портал, що зачинився, м’яко згорнувшись усередину. Приклавши долоню до чола тильним боком, я наче дивився вздовж цієї лінії...

...і бачив великий зал. Ліворуч на стіні красувалися шість щитів, праворуч від мене барвилися численні прапори та вимпели. У велетенському каміні переді мною палав вогонь...

— Бачу місце, куди вони перенеслися, — сказав я, — але його не впізнаю.

— А чи можеш ти в будь-який спосіб поділитися з нами своїм баченням? — запитав Рендом.

— Спробую, — відповів я, усвідомлюючи раптом, що такий спосіб є. — Подивіться у дзеркало.

Рендом обернувся, наблизився до люстра, крізь яке Дворкін закинув мене сюди. Як давно це було?

— Заклинаю тебе кров’ю звіра, вбитого на полюсі, й мушлею, розтрощеною у центрі світу, — промовив я, відчуваючи потребу звернутися до двох сил, що були в моєму володінні, — покажи нам це місце!

Поверхня дзеркала взялася памороззю, а коли проясніла, там відбився той зал, який я бачив.

— Чорт забирай! — вигукнув Рендом. — Він утягнув її до Кашфи. Але навіщо?

— Колись маєш навчити мене цього фокуса, брате, — зауважив Мандор.

— Оскільки я саме збирався вирушати до Кашфи, — сказав я, — може, будуть якісь додаткові завдання?

— Завдання? — перепитав Рендом. — Та просто дізнайся, що в біса коїться, і дай мені знати, зрозумів?

— Ще б пак, — відказав я, беручись за Козирі.

Віалла наблизилася до мене й узяла мою руку, наче на прощання.

— Рукавички? — прокоментувала вона.

— Хотів дотриматися дрес-коду, — пояснив я.

— У Кашфі є щось таке, чого Корал, здається, боїться, — прошепотіла Віалла. — Вона казала про це уві сні.

— Дякую. Тепер я готовий до будь-чого.

— Ти кажеш це, щоб заспокоїти себе, — відказала вона. — Однак сам у це не віриш.

Я розсміявся та підніс Козир до обличчя, удаючи, наче вдивляюсь у нього, і водночас продовжуючи власну силу навздогін тій лінії, яку відправив до Кашфи. Я знову відчинив той шлях, яким пройшов Дворкін, і ступив на нього.