Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Згода.

— А як ти взагалі сюди потрапив?

— Розвідую щодо вторгнення, — сказав я. — Підготовка до путчу проти путчистів, а що?

— Ти такий веселий, як цуцик на прив’язі, — парирував Люк. — Добре, я чекаю.

Кінець зв’язку. Я перетнув площу, дотримуючись розмітки, що, мабуть, мала позначати маршрут процесії. Підозрював, що в Храмі Єдинорога можу зіткнутись із проблемами та мені можуть знадобитися чари, але ні, ніхто не спробував мене зупинити.

Я зайшов усередину. Просторий храм уже прикрасили для церемонії, стіни увішали штандартами, підлогу всипали квітами. Тут не було нікого, крім закутаної з головою старої ближче до вівтаря, котра, очевидно, молилася.

— Люку, — я звернувся до його Козиря, — усе чисто. Ти мене бачиш?

Я відчув його присутність раніше, ніж побачив зображення.

— Гаразд, — сказав він. — Перенось мене.

Наші руки зустрілись, і Люк опинився поруч зі мною.

Він обняв мене, поплескав по спині та мовив:

— Дай-но на тебе подивитися. Цікаво, а куди подівся мій светр з емблемою Берклі?

— Наскільки пригадую, ти віддав його Ґейл.

— Еге ж, здається, твоя правда.

— Маю для тебе подарунок, — сказав я, відкидаючи полу плаща і лапаючи перев’язь. — Ось, натрапив на меч твого батька.

— Жартуєш!

Він узяв меча, уважно оглянув піхви, повертаючи їх на всі боки. Тоді наполовину витягнув лезо, і воно знову зашипіло, сипонуло іскрами, закурилося легеньким димком.

— Це, справді, він! — вигукнув Люк. — Веревіндл, Полуденний Меч, рідний брат Нічного Клинка, Ґрейсвандіра!

— Про що ти? — не зрозумів я. — Не знав, що вони пов’язані між собою...

— Наразі не можу пригадати всю історію, але так, вони пов’язані, та ще й здавна. Дякую!

Розвернувшись, він зробив кілька кроків. Меч ударяв його по стегну. Тоді Люк стрімко обернувся до мене і сказав:

— Мене використали. Ця жінка знову викинула фортель, і я почуваюся розлюченим. Не знаю, що мені робити...

— Що таке? Що сталося?

— Моя мати, — пояснив Люк, — знову взялася за своє. Саме тоді, коли я думав, що тримаю віжки в руках і правлю, куди хочу, вона впала мені на хвіст та перетворила моє життя на лайно.

— Що саме утнула?

— Найняла Далта з його хлопцями захопити тут владу.

— Ну, ми приблизно так і подумали. До речі, що сталося з Арканзом?

— А, з ним усе добре. Звісно, я посадив його під арешт. Але він перебуває в добрих умовах, і у нього є все, що забажає. Я не збираюся його кривдити. Мені він завжди подобався.

— Тоді в чому проблема? Ти переміг. Тепер у тебе є твоє королівство.

— Чорт! — вирвалось у нього, і він винувато позирнув на вівтар. — Я відчував, що мене дурять, але не був упевнений. Повір, я ніколи не прагнув цієї посади. Далт сказав мені, що ми беремо владу, аби передати її моїй матусі. Я зайшов сюди разом із ним, аби придивитися за порядком, заявити родинні права, а тоді привітати її на троні, з помпою та різним таким лайном. Сподівався, що коли вона поверне собі трон, то, нарешті, відчепиться від мене. Я заберуся звідси до приємніших місць, а їй, щоб не нудьгувала, залишиться все королівство. Ніхто не казав, що цю марудну роботу хочуть підкинути мені!

Я похитав головою і сказав:

— Нічого не розумію... Ти здобув для неї королівство. Чому б тобі не передати його їй і не повернутися до своїх справ?

Він безрадісно розсміявся.

— Арканза тут любили, — мовив він. — Мене тут люблять. А ось мою матусю вони не дуже шанують. Ніхто не палає бажанням її повернути. Навпаки: є всі ознаки того, що її спроба всістися на трон закінчиться справжнім путчем проти путчистів.

— Але ж хіба ти не можеш просто відійти убік та віддати королівство Арканзу?

Люк стукнув кулаком по кам’яній стіні.

— Навіть не знаю, на кого вона в такому разі визвіриться більше: на мене чи на себе, що стільки дарма заплатила Далтові за скинення Арканза. Вона просто скаже мені, що це мій обов’язок, а я навіть не знаю — може, це так і є.

— Важке запитання, Люку... Як гадаєш, хто краще правитиме: ти чи Арканз?

— Чесно, не знаю. У нього більше досвіду в управлінні, але я тут зростав, і я знаю, що тут робиться та як із цим бути. Упевнений лише в одному: будь-хто з нас правитиме краще, ніж матуся.

Склавши руки на грудях, я намагався обдумати проблему.

— Не можу вирішувати за тебе, — врешті мовив. — Але скажи мені, а чим би тобі найбільше хотілося зайнятися?

Він реготнув.

— Ти ж знаєш, я завжди мав хист до комерції. Якщо мені вже треба осісти десь тут і робити щось для Кашфи, я б краще зайнявся збутом її промислової продукції за кордоном. А для монарха це ніби надто низька справа. Втім, можливо, це вдавалося б мені найкраще. Не знаю.

— То неабияка проблема, Люку. Не можу перебрати відповідальність радити тобі, як учинити.

— Якби я знав, що до такого дійде, то порішив би Далта ще в Ардені.

— Гадаєш, ти міг би з ним упоратися?

— Жодних сумнівів, — запевнив Люк.

— Хай як, але це не розв’язує твоєї теперішньої проблеми.

— Твоя правда. Боюся, що мені від цього не відкараскатися.