Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Кілька наступних годин присвятив огляду місцевості та будівель. Посеред меншого центрального кола стін я нарахував чотири великі будівлі та купу менших. Далі тягнулася ще одна стіна, потім ще одна — усього три концентричні захисні мури, оповиті плющем. Значних пошкоджень я не помітив, і у мене склалося враження, що війська Далта не натрапили тут на серйозний опір. Жодних ознак пожежі чи пограбувань, але ж, урешті-решт, Далта найняли для того, щоби привласнити майно, тож, зрозуміло, Джасра хотіла б отримати його більш-менш неушкодженим. Війська зайняли всі три мури, і з того, що мені вдалося підслухати, я зрозумів, що вони наче збираються залишатися тут до закінчення коронації. На великій площі посеред центрального кола найманців було небагато, вони стояли, чекаючи на церемонію, а місцеві військові потішалися з химерних одностроїв чужинців. Жарти були незлобиві, можливо, тому, що обидві групи були прихильні до Люка; а ще мені здалося, що багато хто з місцевих і ландскнехтів знав одне одного.
Перша Церква Єдинорога Кашфи — так можна перекласти її назву — стояла на іншому боці площі, навпроти палацу. Приміщення, до якого я перенісся, було однією зі службових прибудов, і наразі тут товпилися поспішно викликані гості, а також слуги, придворні та просто цікаві.
Я не знав, коли має розпочатися коронація, але вирішив, що мені краще якомога швидше побачити Люка, бо незабаром він порине з головою у вир подій. Може, навіть розповість мені, куди Дворкін переніс Корал. І навіщо.
Отож я видивився собі нішу з невиразною порожньою стіною, тло, яке навіть місцевий навряд чи зміг би розпізнати, скинув із себе невидимі чари, витягнув Козир Люка й надіслав виклик. Не хотів я, аби Люк зрозумів, що я вже тут, і довідався про мою здатність переноситися в будь-яке місце новим, незвичним чином. Я поділяю думку, що ніколи не варто розповідати все, хай хоч кому.
— Мерліне! — вигукнув Люк, придивляючись до мене. — То шило вже виткнулося з мішка, чи що?
— Щасливця й шило голить, — відказав йому. — Щиро вітаю з коронацією!
— Що я бачу? На тобі шкільні кольори!
— А що тут дивного, чорт забирай? У тебе ж наче свято, хіба ні?
— Послухай. Тут не таке уже й свято. До речі, я саме хотів зв’язатися з тобою. Мені потрібна твоя порада, поки не пізно. Ти можеш перенести мене до себе?
— Я не в Амбері, Люку.
— А де?
— Ну... біля палацу, — зізнався. — Стою на якійсь бічній вулиці, між твоїм палацом та будинком, що наразі пристосований під готель чи щось схоже.
— Ні, це не годиться, — сказав Люк. — Якщо ти перенесеш мене туди, то мене відразу впізнають. Простуй до Храму Єдинорога. Якщо там відносно безлюдно і ти знайдеш темний тихий куточок, де ми зможемо поговорити, — виклич мене й забери туди. Якщо храм не годиться, підшукай якесь інше місце, згода?
— Згода.
— А як ти взагалі сюди потрапив?
— Розвідую щодо вторгнення, — сказав я. — Підготовка до путчу проти путчистів, а що?
— Ти такий веселий, як цуцик на прив’язі, — парирував Люк. — Добре, я чекаю.
Кінець зв’язку. Я перетнув площу, дотримуючись розмітки, що, мабуть, мала позначати маршрут процесії. Підозрював, що в Храмі Єдинорога можу зіткнутись із проблемами та мені можуть знадобитися чари, але ні, ніхто не спробував мене зупинити.
Я зайшов усередину. Просторий храм уже прикрасили для церемонії, стіни увішали штандартами, підлогу всипали квітами. Тут не було нікого, крім закутаної з головою старої ближче до вівтаря, котра, очевидно, молилася.
— Люку, — я звернувся до його Козиря, — усе чисто. Ти мене бачиш?
Я відчув його присутність раніше, ніж побачив зображення.
— Гаразд, — сказав він. — Перенось мене.
Наші руки зустрілись, і Люк опинився поруч зі мною.
Він обняв мене, поплескав по спині та мовив:
— Дай-но на тебе подивитися. Цікаво, а куди подівся мій светр з емблемою Берклі?
— Наскільки пригадую, ти віддав його Ґейл.
— Еге ж, здається, твоя правда.
— Маю для тебе подарунок, — сказав я, відкидаючи полу плаща і лапаючи перев’язь. — Ось, натрапив на меч твого батька.
— Жартуєш!
Він узяв меча, уважно оглянув піхви, повертаючи їх на всі боки. Тоді наполовину витягнув лезо, і воно знову зашипіло, сипонуло іскрами, закурилося легеньким димком.
— Це, справді, він! — вигукнув Люк. — Веревіндл, Полуденний Меч, рідний брат Нічного Клинка, Ґрейсвандіра!
— Про що ти? — не зрозумів я. — Не знав, що вони пов’язані між собою...
— Наразі не можу пригадати всю історію, але так, вони пов’язані, та ще й здавна. Дякую!
Розвернувшись, він зробив кілька кроків. Меч ударяв його по стегну. Тоді Люк стрімко обернувся до мене і сказав:
— Мене використали. Ця жінка знову викинула фортель, і я почуваюся розлюченим. Не знаю, що мені робити...
— Що таке? Що сталося?
— Моя мати, — пояснив Люк, — знову взялася за своє. Саме тоді, коли я думав, що тримаю віжки в руках і правлю, куди хочу, вона впала мені на хвіст та перетворила моє життя на лайно.
— Що саме утнула?
— Найняла Далта з його хлопцями захопити тут владу.
— Ну, ми приблизно так і подумали. До речі, що сталося з Арканзом?
— А, з ним усе добре. Звісно, я посадив його під арешт. Але він перебуває в добрих умовах, і у нього є все, що забажає. Я не збираюся його кривдити. Мені він завжди подобався.
— Тоді в чому проблема? Ти переміг. Тепер у тебе є твоє королівство.
— Чорт! — вирвалось у нього, і він винувато позирнув на вівтар. — Я відчував, що мене дурять, але не був упевнений. Повір, я ніколи не прагнув цієї посади. Далт сказав мені, що ми беремо владу, аби передати її моїй матусі. Я зайшов сюди разом із ним, аби придивитися за порядком, заявити родинні права, а тоді привітати її на троні, з помпою та різним таким лайном. Сподівався, що коли вона поверне собі трон, то, нарешті, відчепиться від мене. Я заберуся звідси до приємніших місць, а їй, щоб не нудьгувала, залишиться все королівство. Ніхто не казав, що цю марудну роботу хочуть підкинути мені!
Я похитав головою і сказав:
— Нічого не розумію... Ти здобув для неї королівство. Чому б тобі не передати його їй і не повернутися до своїх справ?
Він безрадісно розсміявся.
— Арканза тут любили, — мовив він. — Мене тут люблять. А ось мою матусю вони не дуже шанують. Ніхто не палає бажанням її повернути. Навпаки: є всі ознаки того, що її спроба всістися на трон закінчиться справжнім путчем проти путчистів.
— Але ж хіба ти не можеш просто відійти убік та віддати королівство Арканзу?
Люк стукнув кулаком по кам’яній стіні.
— Навіть не знаю, на кого вона в такому разі визвіриться більше: на мене чи на себе, що стільки дарма заплатила Далтові за скинення Арканза. Вона просто скаже мені, що це мій обов’язок, а я навіть не знаю — може, це так і є.
— Важке запитання, Люку... Як гадаєш, хто краще правитиме: ти чи Арканз?
— Чесно, не знаю. У нього більше досвіду в управлінні, але я тут зростав, і я знаю, що тут робиться та як із цим бути. Упевнений лише в одному: будь-хто з нас правитиме краще, ніж матуся.
Склавши руки на грудях, я намагався обдумати проблему.
— Не можу вирішувати за тебе, — врешті мовив. — Але скажи мені, а чим би тобі найбільше хотілося зайнятися?
Він реготнув.
— Ти ж знаєш, я завжди мав хист до комерції. Якщо мені вже треба осісти десь тут і робити щось для Кашфи, я б краще зайнявся збутом її промислової продукції за кордоном. А для монарха це ніби надто низька справа. Втім, можливо, це вдавалося б мені найкраще. Не знаю.
— То неабияка проблема, Люку. Не можу перебрати відповідальність радити тобі, як учинити.
— Якби я знав, що до такого дійде, то порішив би Далта ще в Ардені.
— Гадаєш, ти міг би з ним упоратися?
— Жодних сумнівів, — запевнив Люк.
— Хай як, але це не розв’язує твоєї теперішньої проблеми.
— Твоя правда. Боюся, що мені від цього не відкараскатися.