Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Оглядаючись назад, я дякую долі, що вона розпорядилася в той час так, а не інакше. Я звик майже щодня (майже — тому що можна було іноді переночувати в Костобоброві), у будь-яку погоду долати неабиякі відстані, це стало для мене своєрідною потребою і пізніше переросло в тривалі ранкові пробіжки. Я звик дуже рано вставати, ранні підйоми для мене з того часу — не тягар. Те, що я сьогодні в гарній фізичній формі, я пояснюю алгоритмом життя, засвоєним у ті далекі роки, як і багаторічною змушеною помірністю в їжі. Але, можливо, ще важливішим було те, що кожен мій піший перехід був духовною вправою. Коли людина йде, вона обов’язково про щось думає. Більш того, нерідко це єдиний час, коли вона має можливість думати — потім уже зосереджена на своїй роботі, читає, пише, розмовляє (а школяр ще і зубрить), у неї просто немає можливості думати. Чотири години роздумів щодня — це зовсім непогана доза. Пройдеш, бувало, трохи менше половини дороги — з’являється костобобрівська церква, вона стояла на пагорбі, йти легшало. Кожен раз переді мною повільно розкручувалася та ж сама стрічка пейзажу, йшли одна за одною ті ж самі подробиш. На екрані своєї пам’яті я і зараз можу прокрутити цю стрічку в обох напрямках. Але в тому і справа, що подробиці не були незмінними. Вони мінялися не тільки від місяця до місяця, але і від дня до дня. Природно, я тоді не підозрював, що фактично виконую вправу, прийняту в деяких східних практиках самопізнання.
Веселіше всього було ходити після повені, коли просохне земля. У травні й о п’ятій ранку видно, і о восьмій вечора видно. Весна вже не сором’язлива, а упевнена, іноді більше схожа на літо. У такі ранки свіжий вітерець веселить душу, враження таке, що йдеш по ще не відкритій країні, тебе відвідують чудові думки, образи, ідеї й постійно здається, що от-от зрозумієш щось найважливіше.
Я був упевнений, що бачу щодня дуже важливу частину планети, і про це люди поки що просто не здогадуються. Мені треба буде стати тут учителем, викладати дітям літературу й історію. Плюс географію — адже сільський учитель повинен бути на всі руки. Не виключено, що і фізкультуру. На моє рішення стати учителем вплинули, звичайно, і родичі з боку матері. Я вже згадував, що вчителькою була її рідна сестра. Коли стало зрозуміло, що я, незважаючи ні на що, дотягну до атестату зрілості, уся рідня стала радити мені йти до університету. Повинен сказати, і в мене, і в моїх порадників поняття про вищу освіту були не дуже чіткими. Сам я у великих містах ще не бував, і знав тільки, що там є інститути й університети, і що університет вищий за інститут, отже, треба вступати до університету. Якісь уявлення про факультети я мав, але досить загальні.
Відразу було зрозуміло, що я можу поїхати тільки до Дніпропетровська, хоча Харківський і навіть Мінський університети були географічно ближчі, не кажучи вже про Київський. У Дніпропетровську жив двоюрідний брат матері — близька людина, у якої можна зупинитися на початку, і це був вирішальний аргумент. Дядько працював на залізниці і жив не в самому Дніпропетровську, а на маленькій станції неподалік, у казенному одноповерховому будинку, де жило ще кілька родин. Я жив у нього, поки здавав іспити.
Колгосп не дуже охоче відпускав молодь на навчання: вважалося, і не без підстави, що наш брат іде назавжди (хоча я сам щиро планував повернутися!). Законного способу затримати мене в колгоспі не було, але засоби, як відомо, існують різні. Щоб вчасно з’явитися в університеті до подачі документів, мені довелося просто втікати прямо з косовиці. На щастя, довідку з місця проживання давав не колгосп, а сільрада. Ця довідка при подачі документів до вузу заміняла таким, як я, паспорт.
Пам’ятаю, немов це було вчора, як підходжу до величезного будинку Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, запитую в якихось хлопців, де приймальна комісія філологічного факультету, вступаю з ними в розмову, ми знайомимося. Одного звуть Вітею, іншого Ігорем, і вони з третього речення починають переконувати мене, що немає ніякого сенсу йти на філфак, а треба вступати на фізико-технічний, так званий «закритий» факультет. Я б, зрозуміло, із презирством відкинув таку пропозицію, якби не доказ, наведений Ігорем (чи Вітею): «На філфаку ти будеш одержувати стипендію 180 карбованців, а тут 400!» Соромно зізнатися, але цей доказ виявився наймогутнішим — чекали п’ять років життя на стипендію, допомагати мені було нікому. В цю хвилину все і вирішилося.