Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 187
Перейти на страницу:

— Ану припинити!

Знайомий голос! Та це ж Посульський. Чую, як охнули негідники. Розплющив очі, але нічого за Сверстюком не бачу.

— Всім стояти на місці, а то перестріляємо!

— Та це ж той негідник, який під Гадячем від нас утік! — пізнає Сверстюк. Поплічники його аж завивають від роздратування.

— Стояти! — кричить Посульський.

— Взяти його! — командує Сверстюк.

— Стріляй головного, інші тут барани! — кричу я щосили.

І постріли, крики, метушня, на мене Сверстюк падає у білому своєму вбранні, на якому розповзається кривава пляма. Ціла війна у підземеллі, стрілянина така, як ото на Криваву неділю в Петербурзі! Господи, негідники не зарізали, так Посульський пристрелить!

Але пощастило, не поцілив.

— Всім лежати! У нас іще набої є! — кричить Посульський. Дивлюся, а він, дякувати Богові, не сам приїхав. З ним ще двоє охоронців, яких я в Охтирці бачив. І в кожного в руці по револьверу. Шість стволів — це не один. Постріляли багацько негідників, ціла купа на підлозі валяється.

— Допоможіть! — кричу я.

— Іване Карповичу! Он ви де! — біжить до мене Посульський, знімає з гака, розв’язує руки та ноги. Тільки тут помічаю, що голий я. Аж соромно мені. Потім чую, як Сверстюк стогне поруч.

— Добий його! — прошу.

— Ні, в мене з ним ще розмова є, — посміхається Посульський і стріляє, коли хтось із негідників намагається підвестися.

— І дівчину заберіть, — прошу я.

— Заберемо. Ідіть нагору, — каже Посульський.

Я іду. Тримаюся за стіну, мені наморочиться в голові. Після бійки з негідниками я втратив багато крові. Вони ж мене ножами покололи, наче картоплю в мундирі.

— Тримайтеся за мене, — каже дівчина Вона перелякана, але на ногах тримається міцно. Ото вона мене і витягла нагору. І описати не можу, як зрадів я, коли повітря вдихнув і білий світ знову побачив. Нехай уже вечір був, темно, але так, як тоді, ніколи я місяцю не радів, бо думав уже, що й не побачу ніколи.

— Ну, що будемо робити? — це вже Посульський вийшов, киває на майстерню.

— Знаю я що, — кажу тихенько і згадую, як лисиць мужики полювали. — Під корінь їх треба, всіх.

Знайшли ми діжку з гасом, вилили її до підвалу, запалили і двері зачинили. Крики чутно було страшні, але анітрохи я не сумнівався тоді, що правильно чиню. Бо не мусять такі гаспиди жити. Потім пішов я надвір. Чую, кінь заіржав.

— Чалий, ти! — аж підхопився я. — Чалий!

Точно він, біля воріт із бричкою стоїть.

— Завдяки йому вас і знайшли, — каже Посульський. — Вечоріло вже, до кожних воріт не придивишся, де там ніж із чарками вирізаний. А тут бачимо, стоїть Чалий під воротами, копитами б’є. Ну, думаю, то сюди нам.

— Чалий! — якось сили в мені зникли, хотів я до коня дійти, а замість того впав мішком і знепритомнів.

Опритомнів уже в повітовій лікарні в Сороках, де мене старанно доглядали. Лікар передав мені лист від Посульського, який сповіщав, що поїхав він у термінових справах. «За тих, кого Ви шукали, не хвилюйтеся, більше ніколи в житті вони Вас не потурбують. Згоріла майстерня вщент, тільки провалля на місці підземелля залишилося. А ви одужуйте, набирайтеся сил, не поспішайте з лікарні, за все домовлено. І за Чалого не хвилюйтеся, він на посиленому харчуванні в лікарняній конюшні. Коли матимете змогу, чекатиму на Вас в Охтирці для остаточного розрахунку в цій справі.

З повагою, Ваш палкий шанувальник Олексій Посульський».

Лікар радив мені полежати ще тиждень, але я ледь витримав три дні, бо не звик лежати в неробстві. Коли їхав з міста, прийшла мене проводжати в дорогу дівчина, яку рятував у підвалі. Посульський справив їй новий одяг і черевики, з якими вона легко влаштувалася на роботу покоївкою. Принесла мені смачних пиріжків і букет польових квітів. Пустила сльозу з подяки та минулих хвилювань. Я їй укотре порадив усе забути і самій більше дорогами не ходити, після чого покотив додому. Біля Дністра зупинив Чалого, вимився і поїхав. Дорогою побачив кузню, в якій уже метушилися нові господарі. На місці майстерні було згарище. Мені розповіли, що всі господарі загинули, згоріли так, що навіть кісток не залишилося. Мабуть, гас спалахнув.

З тим я й поїхав додому. Там ще відпочивав тиждень, а потім відправився до Охтирки. Посульський зустрів мене без усякої конспірації у своїй конторі, заплатив, скільки ми домовлялися, і ще додав зверху на зміцнення здоров’я.

— Вам, Іване Карповичу, надзвичайно пощастило. Бо я був у справах в Києві, і туди мені з контори переслали вашу телеграму. Одразу сів на потяг і дивом встиг, — сміявся Посульський з чаркою коньяку. Я теж сидів не з пустими руками.

— Ви нас добре зорієнтували, але ми приїхали вже по темному, і тут дуже допоміг ваш Чалий. Ну, а далі все було легко, тим більше я був не сам, а зі своїми помічниками. За успішне завершення справи! — Посульський простягнув чарку і цокнув її об мою. Ми випили.

— Всіх ми спалили?

— Ні, їхнього головного ми забрали з собою. Я провів із ним насичену бесіду.

— Що він сказав?

— Багато чого цікавого. А ще більше страшного.

— Навіщо вони вбивали людей?

— Вони їх не тільки вбивали, а ще й їли.

— Їли? — я аж зблід.

— Їли. А кров пили. Страшні люди.

— Але навіщо?

— Вони були впевнені, що поїдання людей — єдиний спосіб отримати вічне життя, то й займалися цим. На їхньому рахунку сотні вбитих. Схиблена секта. Чудовиська.

— Ви знищили всіх?

— З цієї групи — так. Але не виключено, що є й інші групи. Я думаю, що сім чарок зображені на їхній емблемі не просто так. Можливо, їх аж сім груп, розкиданих по всій імперії. То будьте обережні, Іване Карповичу. Дивіться, що зображено на воротах, а краще взагалі не ночуйте у незнайомих місцях.

— Що сталося зі Сверстюком?

— Будьте певні, Іване Карповичу, він отримав те, на що заслуговував. — Посульський посміхнувся. До речі, скоро вже жнива Продасте мені врожай? Я зараз займатимуся експортом через Одесу. Дам хорошу ціну!

Далі він почав говорити про торгівлю, почувався в ній наче риба у воді, але мені було те нецікаво. Нічого конкретно я не пообіцяв і вже збирався йти, коли Посульський спинив мене:

— Іване Карповичу, я нагадую вам про обов’язок зберігати цю історію в таємниці. Цілковите мовчання.

— Я пам’ятаю, тут уже не звольте хвилюватися.

Ми потиснули один одному руки, і я покотив додому. Але дорогою заскочив у канцелярську крамницю. Купив там паперу й чорнила. І вдома сів записувати те, про що довелося дізнатися під час цієї справи. Мені здавалося, що колись та комусь вона буде цікавою.

Зухвале пограбування потяга

талася ця історія взимку. Зима тоді була сніжна, по пояс і більше снігу навалило. А ще ж у мене навколо степ, то вітром надуло на мій хутір стільки снігу, що й з хати не вийти. Намело так, що тільки димар зі снігу ледь стирчав. Ціла сила снігу, не міг двері відчинити. То довелося через горище вилазити з лопатою і ритися. Спочатку двері відкопав, потім і про сарай не забув, де Чалий мій, корівка Ласуня, кури та собачки Одновух і Чорний. Ходив до них наче окопом, бо ж снігу у дві людини заввишки. І вітер же дме. Я за день розгребу, а вранці знову все засипало, працюю лопатою. Ну, воно й добре, що так, на засиджуюся я, знай собі кидаю сніг. Ото зранку чаю вип’ю чашулю добрячу, хліба сірого кусень добрий, масла у півпальця і меду зверху. Почаюю, і до роботи. Прочищу все, повертаюся до хати, а там уже обід Уляна Гаврилівна приготували. Пообідаю добряче, потім знов чаюю. Чай з талого снігу, бо ж колодязь на вулиці, не проб’єшся до нього. Ну і нічого, пити можна.

Почаюю і йду до себе в кабінет. Воно-то організм проситься поспати, але не влягаюся, сідаю за стіл, читаю журнали та книжки. Раніше читав, а зараз писати став. Багате на пригоди життя в мене було, є про що розповісти. Але от же яке диво, що коли я сам собі розповідаю, то все цікаво, слухав би і слухав. А як напишу, то хай Бог милує, так нудно та коряво виходить, наче в недорікуватого панотця проповідь! І не розумію, чому так, бо ж грамотний я і багацько доповідей по службі написав, а все одно не вмію так передати, щоб цікаво, як і на словах. Тут спеціальна людина потрібна, щоб із літературним штилем була, про це я в журналі «Нива» вичитав. Є у нас поблизу один такий спеціаліст, граф Климентій Осика-Маєвський, поміщик із сусіднього повіту, великий знавець та шанувальник пригод, який під час англо-бурської війни аж до Африки поїхав. Щоправда, підхопив холеру і зліг у Каїрі, на війну не доїхав, але міг розповідати про неї днями, бо багато літератури на цю тему прочитав. Ще любив розповісти про індіанців, це такі дикуни в Америці, кочівники, щось на кшталт давніх татар, які нападали і грабували. Так ті індіанці досі є, і дуже кровожерливі. Ватажки в них усі прозиваються дивно, то Мудрий Бик, то Висока Сосна Ці індіанці люблять сокири кидати, наче ото списи, а ще як уб’ють ворога, то ріжуть з голови його шкіру з волоссям, це в них зветься скальп. І тими скальпами вихваляються. Ну, і багато чого ще.

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)