Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Чалий! — якось сили в мені зникли, хотів я до коня дійти, а замість того впав мішком і знепритомнів.

Опритомнів уже в повітовій лікарні в Сороках, де мене старанно доглядали. Лікар передав мені лист від Посульського, який сповіщав, що поїхав він у термінових справах. «За тих, кого Ви шукали, не хвилюйтеся, більше ніколи в житті вони Вас не потурбують. Згоріла майстерня вщент, тільки провалля на місці підземелля залишилося. А ви одужуйте, набирайтеся сил, не поспішайте з лікарні, за все домовлено. І за Чалого не хвилюйтеся, він на посиленому харчуванні в лікарняній конюшні. Коли матимете змогу, чекатиму на Вас в Охтирці для остаточного розрахунку в цій справі.

З повагою, Ваш палкий шанувальник Олексій Посульський».

Лікар радив мені полежати ще тиждень, але я ледь витримав три дні, бо не звик лежати в неробстві. Коли їхав з міста, прийшла мене проводжати в дорогу дівчина, яку рятував у підвалі. Посульський справив їй новий одяг і черевики, з якими вона легко влаштувалася на роботу покоївкою. Принесла мені смачних пиріжків і букет польових квітів. Пустила сльозу з подяки та минулих хвилювань. Я їй укотре порадив усе забути і самій більше дорогами не ходити, після чого покотив додому. Біля Дністра зупинив Чалого, вимився і поїхав. Дорогою побачив кузню, в якій уже метушилися нові господарі. На місці майстерні було згарище. Мені розповіли, що всі господарі загинули, згоріли так, що навіть кісток не залишилося. Мабуть, гас спалахнув.

З тим я й поїхав додому. Там ще відпочивав тиждень, а потім відправився до Охтирки. Посульський зустрів мене без усякої конспірації у своїй конторі, заплатив, скільки ми домовлялися, і ще додав зверху на зміцнення здоров’я.

— Вам, Іване Карповичу, надзвичайно пощастило. Бо я був у справах в Києві, і туди мені з контори переслали вашу телеграму. Одразу сів на потяг і дивом встиг, — сміявся Посульський з чаркою коньяку. Я теж сидів не з пустими руками.

— Ви нас добре зорієнтували, але ми приїхали вже по темному, і тут дуже допоміг ваш Чалий. Ну, а далі все було легко, тим більше я був не сам, а зі своїми помічниками. За успішне завершення справи! — Посульський простягнув чарку і цокнув її об мою. Ми випили.

— Всіх ми спалили?

— Ні, їхнього головного ми забрали з собою. Я провів із ним насичену бесіду.

— Що він сказав?

— Багато чого цікавого. А ще більше страшного.

— Навіщо вони вбивали людей?

— Вони їх не тільки вбивали, а ще й їли.

— Їли? — я аж зблід.

— Їли. А кров пили. Страшні люди.

— Але навіщо?

— Вони були впевнені, що поїдання людей — єдиний спосіб отримати вічне життя, то й займалися цим. На їхньому рахунку сотні вбитих. Схиблена секта. Чудовиська.

— Ви знищили всіх?

— З цієї групи — так. Але не виключено, що є й інші групи. Я думаю, що сім чарок зображені на їхній емблемі не просто так. Можливо, їх аж сім груп, розкиданих по всій імперії. То будьте обережні, Іване Карповичу. Дивіться, що зображено на воротах, а краще взагалі не ночуйте у незнайомих місцях.

— Що сталося зі Сверстюком?

— Будьте певні, Іване Карповичу, він отримав те, на що заслуговував. — Посульський посміхнувся. До речі, скоро вже жнива Продасте мені врожай? Я зараз займатимуся експортом через Одесу. Дам хорошу ціну!

Далі він почав говорити про торгівлю, почувався в ній наче риба у воді, але мені було те нецікаво. Нічого конкретно я не пообіцяв і вже збирався йти, коли Посульський спинив мене:

— Іване Карповичу, я нагадую вам про обов’язок зберігати цю історію в таємниці. Цілковите мовчання.

— Я пам’ятаю, тут уже не звольте хвилюватися.

Ми потиснули один одному руки, і я покотив додому. Але дорогою заскочив у канцелярську крамницю. Купив там паперу й чорнила. І вдома сів записувати те, про що довелося дізнатися під час цієї справи. Мені здавалося, що колись та комусь вона буде цікавою.