Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Зітхає панотець, видно, що важко йому тут.

— Або он розписи в церкві! Соромно додивитися! У Діви Марії щоки рум’яні, наче в сільської дівки, і брови чорняві у палець завтовшки! У Господа нашого ледь не оселедець на голові зображений, і ще одягнений він у шаровари! А легіонери римські — так ті у формі солдатській. Ну що це за неподобство таке! Я вирішив ту мазанину заляпати й істинні картини зобразити, як того вимагає Священний Синод. Привіз іконописця аж із Почаєва, а його місцеві одразу споїли. І перестали гроші за треби платити. Бідую я тепер. Дикі тут люди, ох, дикі, одне слово — хахли.

Він би ще і далі скаржився, але поїхав я, бо поспішав. Дорогою думав, що от важко панотцю, бо відірвався він від коріння. Народився десь на Рязанщині, там би йому і жити, але ж оце приїхав сюди, а тут усе йому чуже. Я ось у Туркестані служив. Наче ж непоганий край, зими немає майже, фруктів усіляких повно, хліб родить добре, але чужий край. Можна було б після служби там залишитися, і землю давали, але не залишився, бо сумно мені там було. Наче в гостях я. Трохи побути можна, а потім додому хочеться. Ось тут же мені добре. Дивлюся я на лани та луки, пташки мені співають, і небо всміхається. Добре.

За таким боголюбним розумуванням приїхав я до Гадяча, знайшов тамтешню буцегарню. Пригостив сторожа горілкою, розповів, що коней у мене вкрали.

— Мені б ото з конокрадом побалакати, спитати, куди їх продав. Бо ж досі ввижаються, така трійка вороних була!

— Добре, поговориш, тільки ти спочатку зі мною випий! Я сам не можу, бо то ж пияцтво! А з хорошою людиною — то кумпанія! — каже сторож, у самого ніс наче помідор у серпні, очі запухли, видно, що не перший день поспіль добру кумпанію має.

Трохи побалакали, горілки сторож випив, засинати почав, ледь його розштовхав, щоб відвів він мене до Ваньки Порепаного. Той у окремій камері сидів. З побитою мордою. Вже синці сходити почали, на жовті плями переродилися. Побачив мене Ванька і дивиться.

— Ти хто такий? — питає так зухвало і спльовує на підлогу, де і так уже слини калюжа ціла, наче верблюд тут сидить, а не людина. Верблюд — це звірина така азійська, наче кінь, тільки два горби на спині має, їсть колючки, не пити може тиждень і плюється, ніби єхидна якась.

— Тобі, Ваню, в морду дати чи сам ввічливішим станеш? — питаю у нього.

Дивиться він. А я кисет дістаю. Он як у Ваньки очі запалали. Руками потягнувся, видно, що скучив за тютюном.

— Дайте на цигарку, дядьку! Дайте!

— Розкажи мені, Ваню, дещо, і буде тобі тютюн. Домовилися?

— А що розказати? — дивиться на мене підозріло.

— Чув я, що ти у Сверстюка бував. Ось про це і розкажи.

— А навіщо це вам?

— Слухай, хлопче. В мене тютюн, і я тут запитую. А як не хочеш тютюну, то твоя вже справа, — відступаю я до дверей.

— Та зачекайте, зачекайте! Я розповім, розповім!

— Ну, то розповідай.

Дивлюся я на конокрада, кисетом помахую, а з кисета запах іде тютюновий, он аж Ванька слинки ковтає.

— Це минулої весни було. Побачив я на ярмарку в Гадячі панича одного. У того в бричці двоє добрих коней було. Хотів ще там їх украсти, але панич обережний був, слідкував за ними. Увечері поїхав. Був він не місцевий, мусив десь зупинитися на ночівлю. То побіг я за нам Пішки. Не одну версту пробіг, аж поки панич не звернув до майстерні Сверстюка. Відчинили йому ворота, завели до двору бричку з кіньми. Сам панич усередину зайшов. Я давай чекати. У двір не поліз, бо там же у Сверстюка двоє слуг, справжні бугаї, якби спіймали, так до смерті забили б. Отже чекав я, коли спати всі полягають. Години зо дві довелося почекати, коли чую: вийшов хтось із майстерні, відчинив ворота. Ось і бричка виїхала. Вже темно було, тільки й видно, що тінь якась у бричці. Виїхав на дорогу. Мабуть, панич не схотів ночувати, додому вирішив їхати. Ач, он як наганяє коней. А в мене вже сил не було, щоб далі бігти. Ну, то я схопив каменюку і кинув. Кидаю я добре, то поцілив у візника Зойкнув той, коні понесли, потім зупинилися. Підбіг я, чую, стогне хтось у бричці. Витягаю його, а тут від місяця світло, і бачу, що не панич! Слуга Сверстюків, тільки одягнений як панич!

— Що за слуга?

— Та у Сверстюка їх двоє було. Німі, страшні, несповна розуму трохи. Завжди ходили у капелюхах, а я коли тягнув, капелюх спав. А там уся голова в шрамах.

— У шрамах?

— Ага, наче ту голову різали!

— Дивно.

— Це ще не дивно. Слугу я з дороги відтягнув, сів на бричку і поїхав. Продав аж на Катеринославщині, повернувся, а тут виявляється, що панич своїх коней з бричкою і не шукав!

— Звідки знаєш?

— А ось знаю! — кривиться він.

— Справник теж у справі? — здогадуюся я.

— Я такого не казав! — лякається Ванька.

— Бачу, що не хочеш ти тютюну! — кажу конокраду, а він ще більше кривиться, наче жаб’ячу цицьку ссе.

— Ну, так, у долі справник. Вкрадеш коней, ще й не продаси, а справник уже тут як тут. Все знає: і що за коні, і якої масті, і скільки приблизно за них дадуть! Ділися, Ваню. Як спіймають мужики, то тебе одного вб’ють, справник і пальцем не поворухне, щоб урятувати. А як гроші, то ділись!