Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— О Господи! Такі ж тихі краї в нас були! — зітхає Володимир і знову кахикає, переступає голими ногами в капцях.

— Були і будуть, коли я тих мерзотників спіймаю! Оцими руками пристрелю, наче собак скажених! — граф щось зовсім розійшовся, і Володимиру аж якось ніяково через нього.

— Климентію, ти наче якийсь кровожерливий варвар. Менше читай пригодницької літератури.

— До чого тут література? Я — вірний син своєї Вітчизни, завжди на її сторожі! Готовий пролити кров за царя та Вітчизну! — аж кричить Маєвський, вже і мені за нього соромно.

— А у вас зброя є? — питаю я, щоб змінити тему розмови.

— Є. Револьвер та дві рушниці мисливські, покійного батька, — киває Володимир і знову кахикає, потім сякається у носовичок, який все тримає при роті.

— Погано, що ти сам живеш, — це вже авторитетно заявляє Маєвський. — Може б, кількох мужиків попросив пожити? А то будинок далеченько від села.

— Не треба На вікнах ґрати, двері дубові. Мене два роки тому пограбувати хотіли, то я подбав про безпеку. — Володимир каже і тут уже починає так кахикати, що, здається, всю горлянку собі вирве.

— Ну то добре, Володимире, не буду тримати тебе на холоді. Одужуй, відпочивай, але тримай револьвер під рукою і раптом що, куль не шкодуй. Тих негідників треба вбивати, наче отруйних змій! Каменюкою розбити голову! — граф у захваті від власної войовничості аж кулаки зціпив. Буває, люди крові не бачили, пороху не нюхали, а такі войовничі, наче дикуни, аж дивно. А ще ото справді, начитається книг пригодницьких і сам себе відчуває їх героєм. Наче доросла людина, а як хлопчак.

— Дякую, Климентію. Раптом що, стрілятиму, — і знову кахикає господар.

— Я за день-два заїду, провідаю.

— Та не хвилюйся, Климентію, краще тих бандитів знайди.

— Це вже обов’язково! Всі люди їх шукають, он навіть Іван Карпович приєднався.

— А, це ви ото з хутора Курбани? — дивиться він на мене уважно.

— Так точно, — кажу. — А від застуди картопельки наберіть у чавунок, зваріть, воду злийте, а картоплею подихайте. Або ж до лазні сходіть, то взагалі найкращий варіант.

— Дякую за пораду, — і знову кахикає, аж боляче слухати.

— То підемо ми, щоб ви ще більше не застудилися, — кажу.

Ну, ми і пішли. З гори воно не вгору, скотилися якось, сіли в сани й поїхали на Капітанівку. Там зіткнулися з приставом, якого до Ромен посилали.

— Знайшов міського! У готелі «Мюнхен» номер знімав. На санях приїхав! — доповідає пристав Климентію Євграфовичу, а мене й не помічає наче, бо я ж хто, я — мужик.

— І де він? — вимушений питати я, бо граф трохи розгубилися і дивляться на мене.

— У готелі, — неохоче відповідає пристав.

— Наказ же був арештувати!

— Так він непритомний, марить, — пристав позіхає, щоб показати, що зі мною йому розмовляти нецікаво. — Я до номера зайшов, а він у ліжку стогне, марить, розмовляє з кимось, хоч там нікого більше немає. Як його арештовувати? Нехай одужає, тоді вже.

Дивиться на мене тупими очима, і горілкою від нього тхне, тобто встиг десь до кабака забігти, хильнути чарку-другу замість того, щоб наказ виконати. Я тільки рукою махаю.

— Дурню, та його вже зараз і близько в готелі немає! Втік!

— Як із чинами поліції розмовляєш, мужик! — як підхопився, очі аж виблискують від гніву. Оце вони всі такі. Як роботу робити, то кебети немає, а як хвоста розпушувати, то великі майстри. — Та я тебе зараз у холодну!

— Заспокойся! — строго каже Климентій Євграфович, який з нижніми чинами розмовляти вміє. — Повертайся до Ромен і арештуй, хоч той чоловік непритомний, хоч який. Затримай!

Климентій Євграфович із сином губернатора разом вчилися, дворянин, поважна людина, то пристав під козирок узяв і побіг виконувати.

— А ви б, Іване Карповичу, обережніше зі словами. Все ж таки справді поліція, — обережно каже Маєвський.

— Вибачте, Климентію Євграфовичу, зірвався.

Тут прискакує до нас козак, запрошує до Капітанівської школи на важливу нараду. Ну, не нас, звісно, а Климентія Євграфовича, але й я поїхав. У школі зібралася купа всякого начальства і з повіту, і з губернії. Усі верещать, гримають, тупають, наказують та вимагають. Ну, воно завжди так, що чим менше результату, тим більше крику. Так розумію, що не знайшли бунтівників, хоч дороги перекриті, а всі маєтки перевірені.

— Петербург вимагає якнайактивніших дій для розкриття цього зухвалого злочину! — це сам губернатор волає, наче його не чутно. — Негідників має бути покарано!

— Треба почати обшуки! — це вже начальник губернської поліції. — Бунтівники переховуються у когось із мужиків! Всі села, всі хутори пройти, кожну хату перетрусити, у кожний льох зазирнути і знайти! Канчуків не берегти, розв’язати язики мужикам!

Аж репається пан начальник А я слухаю і дивуюся цим дурницям А ще тому, що всі інші мовчать і слова поперек не кажуть. Хоч розуміють, що дії такі зовсім незаконні. Довелося мені нагадати про закон. Тільки перервали мене на півслові.

— Надзвичайна ситуація потребує надзвичайних дій! — гримить поліцмейстер.

— Злодії мусять бути покарані! Жорстоко! — додає губернатор. — Ми мусимо показати свою рішучість!

— Але ж закон...