Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, — навчаю я цього пристава — І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?

— Так! Швидко!

Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?

— Зараз я спитаю в селян, — кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.

Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.

— Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита Вдома він?

— Та наче вдома, — каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.

— А чому дорога не почищена?

— А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.

— А слуги як звідти ходять?

— Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.

— А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?

— Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? — питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?

— Та розшукують одних. А ти чого злякався?

— Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?

— Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.

Подякував я дядькові, вийшов із хати.

— Ну, що там? — питає Климентій Євграфович.

— Так кажуть, що вдома господар.

Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.

— І що робити? — розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.

— Та доведеться лізти, — я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. — Що передати товаришу вашому?

— Яз вами піду, — каже Маєвський.

— Складний підйом, — попереджаю його.

— Я — сильний! — каже він і хапається за гвинтівку.

— А ось це залиште.

— А що, як там у будинку бунтівники?

— У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.

Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.

— Зачекайте, — хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. — Не думав, що так важко по снігу!

— Ну, давайте відпочинемо, — кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.

— Ну, ходім, — каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.

Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.

— Володимире! Володимире!

Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.

— Володимире! Це Климентій! — граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.

Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.