Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Ось дивіться, що ще в мене є! — хапається він за торбу і починає показувати.
— Ніж німецької сталі — дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом!
І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?
— Та можна, — знаю я, що у графській флязі завжди щось серйозне є для зігріву. Ковтнув, а там щось дивне. — Самогон, чи що? — питаю і дивуюся, бо нехай мужики на свято таке дудлять, а пани люблять коньяк чи хоча б горілочку очищену.
— Це, Іване Карповичу, віскі.
— Хто?
— Віскі, напій такий американський, його всі ковбої та інші герої, що воюють з індіанцями, п’ють.
— На самогон схоже.
— Та ну ви що, ви смак розберіть! Тільки одразу не ковтайте, а погойдайте у роті. Ось так Маєвський з фляги набрали і щоками водять, наче зуби полощуть. Ну, і я так зробив. І от, знаєте, пішов смак. Наче самогон, а наче і не самогон, таке смачненьке виявилося.
— Ну, як вам?
— Та знаєте, графе, непоганий напій! Наче дубком віє.
— Це віскі у дубових діжках настоюють, — поважно каже граф.
Ото віскі те нам так душу зігріло, що незчулися коли доїхали до Капітанівки. А там на дорозі десяток козаків стоять, рогатку зробили, щоб ніхто не проїхав.
— Хлопці, а не проїздив тут хтось на санях, не з місцевих, міський хтось? — питаю в козаків.
— Міський? Та був учора один. Казав, що продавець посуду. Змерз він дуже, аж трусився весь. Але тут зупинятися не схотів, поїхав до Ромен, — розповів десятник.
— Климентію Євграфовичу, так це ж те саме, про що ви мені й говорили! — дивлюся на графа, а той здивувався, бо не второпає, про що я. — Та ви ж здогадалися, що, може, спільник нападників сам міг на санях пробиратися! Як ви точно вгадали! — це в мене ще з контори звичка, щоб не тільки знайти і розкрити, але й так доповісти, щоб начальство відчуло, наче тільки його старанням і розумом усе зробилося.
— Ага, точно, пригадую, — киває Климентій Євграфович.
— То, мабуть, пошлемо когось до Ромен, пошукати того чоловіка, може, справді причетний він? — так наче вголос розумую, а сам дивлюся на Маєвського.
— Так! Приставе, бери півдесятка козаків і поспішай до Ромен! Пошукай там міщанина на санях, — наказує граф. Ось що-що, а наказувати він уміє. Такий серйозний сидить, одразу видно, зі знаменитого роду, магнат цілий.
— Та де ж його шукати? — трохи перелякано питає пристав. Ох і поліція. Ну хіба ото міг я у конторі таке спитати? За що мені гроші платять, коли я питаю, «де шукати?»? Пристав спитав, а Маєвський на нього дивиться грізно, метикує, що відповісти.
— По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, — навчаю я цього пристава — І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?
— Так! Швидко!
Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?
— Зараз я спитаю в селян, — кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.
Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.
— Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита Вдома він?
— Та наче вдома, — каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.
— А чому дорога не почищена?
— А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.
— А слуги як звідти ходять?
— Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.
— А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?
— Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? — питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?
— Та розшукують одних. А ти чого злякався?
— Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?
— Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.
Подякував я дядькові, вийшов із хати.
— Ну, що там? — питає Климентій Євграфович.
— Так кажуть, що вдома господар.
Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.
— І що робити? — розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.
— Та доведеться лізти, — я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. — Що передати товаришу вашому?
— Яз вами піду, — каже Маєвський.
— Складний підйом, — попереджаю його.
— Я — сильний! — каже він і хапається за гвинтівку.
— А ось це залиште.
— А що, як там у будинку бунтівники?
— У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.
Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.
— Зачекайте, — хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. — Не думав, що так важко по снігу!
— Ну, давайте відпочинемо, — кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.
— Ну, ходім, — каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.
Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.
— Володимире! Володимире!
Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.
— Володимире! Це Климентій! — граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.
Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.