Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 187
Перейти на страницу:

— Ось дивіться, що ще в мене є! — хапається він за торбу і починає показувати.

— Ніж німецької сталі — дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом!

І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?

— Та можна, — знаю я, що у графській флязі завжди щось серйозне є для зігріву. Ковтнув, а там щось дивне. — Самогон, чи що? — питаю і дивуюся, бо нехай мужики на свято таке дудлять, а пани люблять коньяк чи хоча б горілочку очищену.

— Це, Іване Карповичу, віскі.

— Хто?

— Віскі, напій такий американський, його всі ковбої та інші герої, що воюють з індіанцями, п’ють.

— На самогон схоже.

— Та ну ви що, ви смак розберіть! Тільки одразу не ковтайте, а погойдайте у роті. Ось так Маєвський з фляги набрали і щоками водять, наче зуби полощуть. Ну, і я так зробив. І от, знаєте, пішов смак. Наче самогон, а наче і не самогон, таке смачненьке виявилося.

— Ну, як вам?

— Та знаєте, графе, непоганий напій! Наче дубком віє.

— Це віскі у дубових діжках настоюють, — поважно каже граф.

Ото віскі те нам так душу зігріло, що незчулися коли доїхали до Капітанівки. А там на дорозі десяток козаків стоять, рогатку зробили, щоб ніхто не проїхав.

— Хлопці, а не проїздив тут хтось на санях, не з місцевих, міський хтось? — питаю в козаків.

— Міський? Та був учора один. Казав, що продавець посуду. Змерз він дуже, аж трусився весь. Але тут зупинятися не схотів, поїхав до Ромен, — розповів десятник.

— Климентію Євграфовичу, так це ж те саме, про що ви мені й говорили! — дивлюся на графа, а той здивувався, бо не второпає, про що я. — Та ви ж здогадалися, що, може, спільник нападників сам міг на санях пробиратися! Як ви точно вгадали! — це в мене ще з контори звичка, щоб не тільки знайти і розкрити, але й так доповісти, щоб начальство відчуло, наче тільки його старанням і розумом усе зробилося.

— Ага, точно, пригадую, — киває Климентій Євграфович.

— То, мабуть, пошлемо когось до Ромен, пошукати того чоловіка, може, справді причетний він? — так наче вголос розумую, а сам дивлюся на Маєвського.

— Так! Приставе, бери півдесятка козаків і поспішай до Ромен! Пошукай там міщанина на санях, — наказує граф. Ось що-що, а наказувати він уміє. Такий серйозний сидить, одразу видно, зі знаменитого роду, магнат цілий.

— Та де ж його шукати? — трохи перелякано питає пристав. Ох і поліція. Ну хіба ото міг я у конторі таке спитати? За що мені гроші платять, коли я питаю, «де шукати?»? Пристав спитав, а Маєвський на нього дивиться грізно, метикує, що відповісти.

— По готелях подивися, постоялих дворах, у лікарні спитай. Бо як змерз дуже, то, може, захворів, — навчаю я цього пристава — І козаків розпитай, як виглядав, що в нього за кінь і що за сани! Тільки швидко щоб! Так же, Климентію Євграфовичу?

— Так! Швидко!

Пристав із частиною козаків до Ромен подався, а ми поїхали до Боротянки. Туди шлях пробитий був, але вузенький. Як назустріч їде хтось, то доводилося зупинятися, у сніг вриватися, щоб дати нам шлях. До села доїхали, тепер треба було трохи вулицею і праворуч, на пагорб, де на віддалі від села стояв панський будинок. Ми до нього, а там цілик. Наче ніхто з маєтку і не виїздив. Що за дива? Невже не їздив панич нікуди після нічної завірюхи?

— Зараз я спитаю в селян, — кажу Климентію Євграфовичу, який трохи розгубився через сніг. Бо ж зрозуміло було, що по такому снігу та ще на горбок нізащо не виїдемо.

Я ж із саней стрибнув і побіг до найближчої хати. Постукав, відчинили мені.

— Доброго дня. Я до пана вашого, у справі. А дорога до панського будинку снігом забита Вдома він?

— Та наче вдома, — каже господар, років за п’ятдесят чоловік із сивими вусами.

— А чому дорога не почищена?

— А наказу не було. Мабуть, береже пан гроші, не хоче платити за чищення. Думає, як вітер надув сніг, так і здує.

— А слуги як звідти ходять?

— Та які там слуги? Це у батька його, покійного Бориса Сергійовича, слуг ледь не півсотні було. А цей усіх звільнив, залишив тільки кухарку. Так вона поруч у флігелі живе, їй нікуди ходити не треба.

— А чи не проїздили тут учора люди якісь чужі?

— Ні, вчора не бачив. Та й хто буде їздити по такому снігу? Всі по хатах сидять. А що сталося, що ото козаки тут? — питає мужик, і бачу я в очах його хвилювання. Чого це йому хвилюватися?

— Та розшукують одних. А ти чого злякався?

— Та як чого, мене знаєш як різками пригостили, коли в нас тут мужики землі вимагали? Кілька місяців сісти не міг! Тоді теж козаків нагнали, все село оточили, не втечеш. А зараз що?

— Зараз усе по-іншому, не хвилюйся.

Подякував я дядькові, вийшов із хати.

— Ну, що там? — питає Климентій Євграфович.

— Так кажуть, що вдома господар.

Дивимося ми на панський будинок. Онде ряд вікон, добре ж видно дорогу, на якій цілий загін товчеться. Але Володимир той не поспішає гостей зустрічати.

— І що робити? — розгубився Маєвський. Мабуть, про таке в його книжках написано не було.

— Та доведеться лізти, — я кожух скинув, бо важкий і не замерзну. — Що передати товаришу вашому?

— Яз вами піду, — каже Маєвський.

— Складний підйом, — попереджаю його.

— Я — сильний! — каже він і хапається за гвинтівку.

— А ось це залиште.

— А що, як там у будинку бунтівники?

— У вас же револьвер є, цього й досить. Ходімо, як бажаєте.

Ото й полізли ми нагору. Я перший, Климентій Євграфович за мною. Снігу аж по груди, не йдемо, а пливемо. Найважче спочатку було, бо під пагорб снігу намело найбільше. Вище видерлися, менше снігу стало. Дивлюся, що попереду на схилі зовсім небагато снігу, але туди ще долізти треба Я першим іду, торую шлях, граф позаду крекче.

— Зачекайте, — хрипить Климентій Євграфович. Весь він розчервонівся, дихає важко, хапає ротом повітря, наче риба на березі. Незвичний він до навантажень, усе ж дома з книжками сидить. А мені хоч би що, трохи тільки упрів. — Не думав, що так важко по снігу!

— Ну, давайте відпочинемо, — кажу і дивлюся на будинок. Онде з димаря дим валить, опалюють, є хтось удома. Чому ж нас досі не помітили? А будинок величенький, побудований ще у часи кріпацтва, палац цілий. Жити тут може і сто людей, усім місця вистачить. Але зараз живе тут значно менше, і такі хороми ні до чого. То он, бачу, господар залишив під житло лише кілька кімнат, а інші зачинив, і стоїть більша частина неопалена. Правильно зробив, бо скільки б грошей зараз у трубу викидав.

— Ну, ходім, — каже Климентій Євграфович, і з ним ліземо далі до будинку. Ще раз зупинялися відпочивати, аж нарешті на пагорб здерлися. На самому верху снігу майже по пояс, бо ж заважав будинок вітру здувати. Дивно, що не чищено зовсім. Онде курить димар у флігелі, це, мабуть, де кухарка живе. Туди теж сніг не почищений. Невже пан сам собі їжу готує? Я ось невеликий пан, та й то з Уляною Гаврилівною якось веселіше.

Оглядаюся, коли бачу, наче хтось у вікно визирнув. Між тим Климентій Євграфович почали пробиватися до дверей, знову захекалися. Нарешті долізли, постукали.

— Володимире! Володимире!

Я стояв позаду і про всяк випадок засунув руку в кишеню кожуха, де в мене був револьвер. Ще з охоронного відділення зрозумів я, що краще сто разів дарма мати під рукою револьвер, аніж одного разу не мати його в потрібний момент. Ну, і навколо дивлюся. Дивно, що жодних сараїв поруч немає. Мабуть, господарські будівлі за палацом приховані, щоб не видно було знизу.

— Володимире! Це Климентій! — граф стукав у двері з усієї сили, не почути його було важко.

Нарешті відчинили нам. Молодий хлопець у халаті та капцях на босу ногу. Він чхнув і закашлявся у хусточку, яку тримав біля рота.

1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 26 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)