Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

За два місяці в роз’їздах схуд, засмаг, наче циган, спав у бричці, їв на ходу, а все одно весело мені і цікаво було. Відчував, що ось-ось знайду. Якось був я біля містечка Ямпіль Подільської губернії, там якраз поруч кордон із Бессарабією. Нових майстерень не було, цілий день їздив, нічого цікавого не побачив. Заморився, бо ж спека, аж у голові паморочиться. Добре, що Дністер там є, хороша така річка, на наші не схожа, бо ж береги скелясті, течія швидка. Поплавав я, помився, заїхав до одного трактиру чаю попити, бо ще зі служби в Туркестані знаю, що ніщо так від спеки не рятує, як чай. Узяв чайничок, вийшов надвір, сів у холодку, попиваю чайок, відпочиваю. Бачу: чоловік один зайшов. Одягнений брудно, великий, а очі якісь перелякані. Узяв у трактирі їжі цілу тацю і поніс кудись. Я до нього звертаюся, а він мугикає у відповідь щось незрозуміле.

— Та він німий, — пояснив власник трактиру, який сам неподалік в альтанці за самоваром сидів.

— Що за дивак такий?

— Слуга він у сусідів моїх. Вони майстерню роблять, а він їсти їм носить.

— Майстерню? Нову? А казали ж, що немає тут при дорозі?

— А при дорозі й немає, вона десь на півверсти убік.

— І хто такі господарі її?

— Та нещодавно сюди приїхали. Чоловік із родиною і слуга при них. Поки хату поставили, тепер оце тільки за майстерню взялися.

Цікаво мені стало. Бо згадав я, що у Сверстюка теж два слуги німі були і страшні. Одного Посульський начебто вбив, а другий, якого Порепаний каменюкою пригостив, мусив залишитися. Допив чай, розплатився, вирішив поїхати до майстерні. До неї доріжка через лісок була. Під’їхав, придивляюся до воріт, а над ними дошка, на якій ніж та сім чарок вирізані! Непримітно так, як не придивлятися, то й не побачиш, але є! І все як конокрад описував: ніж кривий, азіятський, стирчить, а навколо нього чарки витанцьовують. Усе-таки метке око у Ваньки, недарма кажуть «спостережливий, наче конокрад».

— Доброго дня, — каже мені чоловік один дебелий, що вийшов із хвіртки й підозріло дивиться.

— Доброго. Щось у мене праве заднє колесо вихилясує. Чи не подивитеся? — кажу я і ледь стримуюся від того, щоб не заволати «Знайшов!». Бо ж чоловік цей схожий за всіма описами на Сверстюка.

— Ні, ми ще не працюємо, вже вибачайте, — крутить головою господар. — За тиждень приїздіть, а поки ні.

— Та боюся, що колесо відвалиться, — сумніваюся я.

— А ви трохи далі у напрямку Сорок проїдьте, там кузня буде. Хороші майстри, все полагодять.

Ну, силоміць не запрешся, поїхав я геть від майстерні. Виїхав на шлях, швидко вже й кузня. Дивлюся, що стара вона, аж у землю вросла Під’їхав я, дивлюся на ворота, але там жодних позначень, ані ножів, ані чарок.

— Є хто? — питаю.

Коли виходять двоє кремезних чоловіків, і згадую я, що разом зі Сверстюком двоє братів-ковалів зникло.

— Доброго дня, — кажуть.

— Доброю. Подивіться, будь ласка, колесо, щось воно хитається. Чи доїду до Сорок?

— Зараз подивимося. А звідки їдете?

— Та з Катеринослава.

— О, довгий шлях. Ні, не доїдете. Зламається колесо, треба ремонтувати, — кажуть мені. І брешуть же, сучі діти. Я ж знаю, що колесо тільки трохи хитається і верст ще сто пройде.

— Ви поки проходьте, чаю випийте, — кажуть мені ковалі. — Ванька, чаю!

Дивлюся — вискочив якийсь чоловік:, одягнений брудно, очі перелякані, на голові капелюх. Махає руками, запрошує до літньої кухні. Вона з каменю складена, як і багато чого тут, бо ж багаті на камінь краї. Добре кухня зроблена, а що одною стіною в горбочок впирається, то і в спеку тут прохолодно. У кухні стіл старовинний, дубовий, на ньому самовар парує. Дивно, думаю, що все тут таке старе. Якщо приїхали нещодавно, мусили тільки будуватися. Хоча могли ж і готове купити.

— У-у, — мугикає до мене Ванька, очима блимає, переляканий якийсь. Показує, що чай можна пити. Приніс меду та хліба білого. Стоїть поруч, в очі заглядає, чим би ще прислужити. Де таких слуг дисциплінованих беруть? Показав йому, що може йти, а він стоїть. Тоді замахнувся на нього, наче вдарити намірявся. Воно як заскиглить, сіпнеться, аж капелюх з голови впав. А там, матінко рідна! Череп поголений і весь у шрамах. Про це я теж чув. Вибіг слуга, я чашку налиту в пічку вилив. Сів із нею, наче п’ю. Коли заходить один із ковалів.

— Що це у вас за слуга дурний такий? Я йому подякувати хотів, а він кричати почав? — дивуюся.

— З дитинства переляканий, не звертайте уваги. Як вам чай?

— Смачний! Я на чаях знаюся, але такого доброго вже давно не пив. Ще чашечку наллю. Як там бричка?

— Та години на дві роботи, не хвилюйтеся.

— І коню їжі дайте.

— Хороший у вас кінь.

— Ага, я його за копійки купив, бо занедбаний був. А зараз хороші гроші мені за нього пропонують, але не продам, бо з Чалим ніяка подорож не страшна.