Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
А Віра Андріївна Литвиненко, що донині мешкає у Розтоках, пишається не одним колишнім учнем, який обрав її фах - фах фізика. Адже фізиками-вченими і фізиками-вчителями стали також інші її учні - Ватаманюк Петро, Сорич Віктор, Шемберко Ольга, Микитенко Валентина, Грималюк Володимир.
Анна Іванівна Резніченко (Курилюк) - вчителька російської мови та літератури. Народилася 2 лютого 1938 року в місті Володарськ Донецької області. Після 7 класу вступила в Мар'янське педучилище. 1957 року була направлена в Мариничівську школу Путильського району вчителем молодших класів. Із 1959-го - учитель Розтоцької СШ. 1964 року закінчила російську філологію Чернівецького університету. Донедавна мешкала з родиною в Розтоках. Живе на батьківщині чоловіка, також мого вчителя креслення і трудового навчання Богдана Васильовича Курилюка у Стецевій Івано-Франківської області.
Анна Іванівна вчила мене недовго, але саме вонa вчила азам російської мови та літератури. Мала вишукані манери. Завжди зі смаком одягалася. Була сповнена власної гідності, а також мала незвичну для гірських людей вимову, коли на уроках розмовляла російською. У побуті Анна Іванівна завжди користувалася винятково українською.
А у старших класах російської мови вчив мене наш шкільний завуч Георгій Дмитрович Бойчак (22.06.1935 - 25.10.1996) родом із Нижницького району (Царство йому небесне!). Дуже сердився, що я плутала українське «можна» і російське «можно». Давав дуже ґрунтовні, не на рівні школи пояснення. Мав фундаментальні знання. Був дуже педантичний і вимогливий. Із дружиною, також вчителькою, Лідією Семенівною мали найсвіжіші книжкові новинки, якими ділилися з учнями, що мали у них потребу.
А російську літературу в мене викладала Григоряк (дівоче прізвище Петраш) Марія Іванівна. Народилася 27 вересня 1947 року в селі Розтоки на Буковині. Із золотою медаллю закінчила школу. Має фах російського філолога після навчання у Чернівецькому держуніверситеті. Відмінник освіти, вчитель-методист. Саме Марія Іванівна Петраш була керівником моєї творчої роботи, яка здобула перше місце на Всесоюзному конкурсі учнівських робіт «Берем с коммунистов пример».
Я не писала ні про модних тоді космонавтів, ні про Зою Космодем'янську. Я писала про місцеву знаменитість - доярку нашого колгоспу: такий був час, коли вчителі нас учили шанувати людську працю. У тому числі фізичну. Але коли я не так давно у батьків знайшла другий екземпляр цього твору, я зрозуміла, що Москва тоді «оцінила» не оду праці доярки. То був твір про красу гірської природи і звичайну людську фізичну працю, яку нас учили облагороджувати бодай словами.
Диплом про першість у Всесоюзному конкурсі знайшов мене вже в університеті - мені його вручив тодішній ректор ЧДУ Костянтин Червінський у день посвяти в студенти, в актовій залі університету, 1 вересня 1977 року. В університет я вступила за результатами єдиного іспиту (як золота медалістка) - твору з української літератури. Не пригадую теми, але пам'ятаю одну цитату, яку я там використала:
Коли я кілька років тому розказала про це автору вірша, Дмитро Васильович Павличко добряче насварив мене пальчиком за нерозуміння тодішнього моменту, вимушеність маскуватися, і за докір йому за ще одні, популярні у мої студентські роки рядки, за оці: «Пане Кравців, Україну, ви кохаєте безміру. Ах, як ту любов згадаю, серце б'є нерівномірно».
Я також їх тоді ненавиділа - отих клятих, небачених убійників-націоналістів «кравцівих», які «тут» витворяли таке, що «там» мусіли були самі собі «мотузку шукати». Десь у класі п'ятому-шостому нас зі школи привели до сільського клубу на збори мешканців Розтоків, а насправді - на громадський, публічний суд над одним із тих, хто був «українським буржуазним фашистсько-німецьким націоналістом». Убийте мене, але я не згадаю, хто саме тоді «каявся» перед набитим-набитісіньким клубом, із трибуни на сцені просив помилування і прощення за своє минуле. Бо таких публічних засуджень я пам'ятаю принаймні не менше трьох. Це був чоловік із нашого села. Працював у колгоспі. На громадському суді виступали свідки, районне начальство, ще хтось. Щось і вони казали про нього.