Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Валентина Захарівна у школі вчила мою маму, мого рідного дядька Семена. Вчила й мене. Її улюбленим завданням для учнів було написання домашніх творів. Улюблене завдання моєї вчительки через роки стало моєю професією.
Найбільше учительське натхнення у нашої «мовнички» (так у нас називали філологів) викликали складнопідрядні речення і творчість О.Довженка. Про складнопідрядні речення у своїх творах не розказуватиму, оскільки тут «дока» не я. Але розкажу інше. Я дуже добре пам'ятаю той момент у десятому класі, у кутовому кабінеті школи, коли Валентина Захарівна навіщось перевірила, чи твердо причинені класні двері. Тоді, приклавши палець до губів, почала вести урок. Тема була - Довженко. Стишивши голос мало не до шепоту, вчителька розповіла і про Довженковий «Щоденник», але сказала, що це книжка заборонена, про неї відповідати на уроках не слід, як не слід казати десь-інде. Так я вперше почула про, можливо, найбільш болючу українську книжку українського Генія, затиснутого лещатами жахливих часів.
Що думають 1977 року десятикласники про вчительку, яка розповідає їм про заборонену книжку письменника, творчість якого вивчають у школі, чиє ім'я носить одна з найпопулярніших кіностудій країни, в якій «мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз»? Як книжка може бути заборонена, якщо через дорогу від школи - переповнена сільська книгарня?! Гафія Хімчинська у ній продає. І все довозить і довозить із бази книжки - аж машини з чернівецькими і всякими іншими номерами, що їдуть по екзотику в гори, зупиняються не біля сільської їдальні - а біля книгарні? Правильно, десятикласники тоді крадькома крутять пальцями біля скронь: старіє наша Валентина Захарівна - їй уже 52 роки, хіба щось та й не переплутаєш у такі роки?
О, жорстока, немилосердна молодість...
Через кілька днів після того уроку Валентина Захарівна Задимидченко принесе нестандартного формату книжечку у білій палітурці, дасть мені у коридорі й скаже: «Тільки щоб не бачила мама» (мама тоді була завучем школи). Це був «Щоденник» Довженка. Старе якесь видання. Цензуроване, звичайно. Але я чомусь дотепер пам'ятаю деякі речі з нього. Саме з того видання. Ну, наприклад, про те, що коли митець творить - він вищий від усіх правителів разом узятих.
Валентина Захарівна тішилася, що я пишу вірші, друкуюся в газетах, маю звання «Юного кореспондента». Але вона чомусь завжди мала бурчливий настрій, коли у школу приходило повідомлення про мою першість на районних, обласних і навіть республіканських олімпіадах. То були олімпіади з математики, географії, фізики чи хімії. Коли з області зателефонували у школу, що її учениця Марія Матіос завоювала перше місце в СРСР серед учнівських творів російською мовою, Валентина Захарівна тільки зітхала. Але подеколи її «проривало» - була вона гарячої натури: «І чому така несправедливість?»
Несправедливість таки була, навіть, коли б я хотіла її не знати: в радянські часи олімпіад з української мови і літератури, а також з історії України не було! А ви кажете...
2001 року, коли Валентина Захарівна вже мала 76 років і мешкала у дітей у Чернівцях, я приїхала з Києва і в одному з клубів Садгори у Чернівцях презентувала книгу прози «Нація» і книжку поеми «Жіночий аркан». Я запросила Валентину Захарівну на ті вечірні посиденьки - і вона без осуду, а лише посміхаючись, дивилася, як мої чернівецькі колеги (серед яких були й мої давні залицяльники) театрально падали в танці на коліна і цілували золотий ланцюжок на моїй спідниці. Який то був вечір! Обнімаючи її на прощання за плечі, я, жартуючи, запитала: «Вам не встидно за сьогоднішні посороми і за мене?!» Валентина Захарівна зітхнула так само, як колись у школі: «Таких учнів не соромляться». Напевно, знала щось більше, ніж я, про закони творчості і не-творчості також. Вона ніколи не була багата на похвалу, але за навчене нею - мені потепер дякують редактори і коректори моїх книжок. Та, думаю, не тільки вони.
Того вечора Валентина Захарівна подарувала мені репродукцію якоїсь дуже вдало підібраної для мене картини - із гірськими шпилястими краєвидами. На звороті кульковою ручкою (її рукою) написано: - «Дорогій моїй учениці Матіос Марії Василівні з великою повагою і щирим серцем. У день презентації її книги, з успіхом і щастям у житті. З повагою В.З.Задимидченко, 17.12.2001, Чернівці».