Сліди залишаються [Следите остават - uk]

— Це його діло! — відповів сердито Пешо. — Хто не холоднокровний, нам не потрібний!

— А ти пройдеш? — спитала злякано Юлія.

— Я то пройду, а ти як пройдеш?

Вирішили, звичайно, Юлію звільнити від небезпечної справи, але інших Пешо не хотів звільняти. Нарешті, Веселин і Коста погодились, хоч справа їм здавалась не зовсім звичайною.

— Треба перевірити людей! — закінчив рішуче Пешо. — Нам баби не потрібні! Хто хоробрий — пройде, а хто боягуз — він і пробу
вати не буде.

— Побачимо! — пробурмотів Коста, все ще охоплений важкими сумнівами.

Зібрати нових товаришів не було дуже важкою справою. Того ж вечора у вдпівтемряні скверика відбулася урочиста присяга. Алеї і клумби з квітами блищали од світла повного місяця, але в тіні дерев обличчя хлопчаків мали вигляд незвичайно урочистий і серйозний. Всі вже зрозуміли, що цього разу йдеться не про хлопчачі ігри і легкі забавки, а про щось дуже серйозне. Про що саме, вони ще не знали і мали дізнатись лише на другий день після випробування на хоробрість. На початок Пешо тоном дорослого оголосив, що мова йде про «важливу послугу, яку треба зробити державі в її боротьбі проти запеклих ворогів народу».

Цієї ночі багато хто з хлопчиків ледве заснув від нетерплячки і цікавості, і тому не дивно було, що вранці всі з’явилися на збірний пункт у скверику задовго до призначеного часу. Коста і Юлія знов були залишені на варті, а решта почали випробування. Перестрибування через дротяну огорожу пройшло благополучно. Огорожа була досить висока, колючий дріт лякав хлопчаків своїми гострими зубцями, і дехто з них спітнів ще до того, як почав стрибати. Проте всі перестрибнули з першого разу, хоч після цього коліна їхні довго тремтіли від пережитого хвилювання.

Коли перестрибування закінчилося, всі юрбою подалися до моста через річку. Гребінь парапету був досить вузький, і хлоп’ята почали чухати потилиці. На щастя, кам’яне дно каналу було замулене і заросло травою, так що коли б хто і впав, то удар від цього значно зменшився б. Та все ж і висота чималенька. Хлопці дивилися на дно каналу, поглядали один на одного, і на обличчях їхніх почала з’являтися нерішучість.

— І зовсім не страшно! — спробував підбадьорити хлопців Пешо, але на цей раз і його голос звучав не дуже впевнено.

— Воно-то не страшно, але якщо хто-небудь бебехнеться в воду, може втопитися! — сказав Веселин нерішуче.

— Як це втопитися! — незадоволено поглянув на ного Пешо. — Вода зовсім мілка… Навпаки, краще впасти в воду, аніж на камінь! Саме потрапиш на м’яке…

Щоб показати приклад, першим пройшов Пешо. Він проробив це швидко й легко, майже не дивлячись під ноги і ні разу не похитнувшись, зберігаючи рівновагу розставленими руками. Коли Пешо зістрибнув на другому кінці, хлопчаки посміхнулися, обличчя їхні проясніли.

— Я зійду вниз! — сказав Пешо. — Якщо впаде хто-небудь у воду, я зразу його витягну!

Це було добре придумано, і через деякий час виявилось дуже доречним. Другим пішов по перилу Веселин. Він не зумів пройти з одного разу, як Пешо, — після перших кількох кроків він захитався, втратив рівновагу, але встиг стрибнути на міст. Хлопчаки допомогли йому знову стати на перило, і цього разу Веселин пройшов добре всю відстань.