Сліди залишаються [Следите остават - uk]

— Щось героїчне було в твоєму падінні! — весело сказав Чарлі, коли всі вийшли на берег. — Не бачив я досі, щоб людина так вправно падала!

Усі засміялися і вадоволеиі подалися додо- І му, анітрохи не бентежачись, що люди зупинялися і здивовано поглядали на дві мокрі постаті. Однак перед ними раптом постало складне питання: що вони скажуть, коли їх вдома спитають, чому в них такий вигляд? Нашвидку вигадали якусь історію — дріб’язкову, як усі хлоп’ячі історії, створювані для обману батьків: нібито вони просто переходили річку бродом, потім Фіс спіткнувся і впав, а Пешо нахилився, щоб підвести його.

Прийшовши у скверик, Пешо одразу помітив, що Кости і Юлії немає на умовленому місці. В цьому не було нічого дивного — напевно, Гороманов вийшов з квартири, і вони пішли по його слідах.

Уся група новоприйнятих членів розташувалась під деревами і чекала з нетерпінням. Пешо почав розповідь — спочатку трохи недбало, але потім сам захопився, відчуваючи цікавість слухачів, і, розійшовшись, вклав значно більше таємничості в цю справу, ніж там було її насправді.

Під час розповіді до них підійшов Коста. Худе засмагле обличчя його мало вигляд незвичайно стурбований, очі неспокійно ковзнули по всій групі.

— Можеш говорити при всіх, — сказав Пешо, невірно витлумачивши збентеження товариша: — Уже всіх прийнято…

Коста пильно подивився на друга, потім глухо сказав:

— Сталася неприємність… Юлія зникла!.,
Всі здригнулися.

— Як це зникла? — нахмурився Пешо. — Що ти плетеш?

— Зникла! — безпорадно зітхнув Коста. — Юлія йшла за два-три кроки слідом за Торомановим, а я за двадцять-тридцять кроків від неї… Раптом і Тороманов, і Юлія зникли, наче крізь землю провалились…

— Дурниці верзеш! — сердито сказав Пешо. — Значить, не зникли, а ти їх просто упустив з очей!

Коста повільно похитав головою.

— Ні, не упустив їх з очей, зникли, — сказав він гірко. — Це сталося на площі Славейкова. Ми йшли по вулиці графа Ігнатьєва, але не по краю вулиці, а по самій площі. Коли підійшли близько до перехрестя вулиці Раковського, то лише на мить якась товста жінка стала перед моїми очима. Поки я обійшов цю жінку, минуло, ну, не більше трьох секунд. Скільки кроків можна пройти за три секунди? Скажімо, п’ять кроків. Ідіть на площу і побачите, що найближчий будинок чи вхід за двадцять-тридцять кроків — ні в якому разі не було куди зайти… Добре, а коли я подивився знову — від них і сліду не залишилось, наче в якусь безодню провалились!

— Цього не може бути! — розгнівався Пеню. — Це сон рябої кобили!

— Чи не загубились вони між людьми? — спитав Веселин.

— Ні! — похитав головою Коста. — Не може й цього бути. На площі, правда, звичайно, небагато людей, але в ту мить не було нікого, даю вам слово честі! Не було куди зайти їм, не можна було зникнути між людьми, і все-таки, коли я подивився знову, — обидва зникли!

Запала тривожна мовчанка, хлопці збентежено глянули один на одного.