![Сліди залишаються [Следите остават - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/8/1/slidi-zalishayutsya-sledite-ostavat-uk-download.jpg)
Сліди залишаються [Следите остават - uk]
- Автор: Вежинов Павел
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: І. Мавроді
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Сліди залишаються [Следите остават - uk]». Краткое содержание книги:
Головними героями твору є діти — піонери, віком 11–13 років — хлопчики й дівчатка. Під час літніх канікул вони випадково натрапляють на слід зграї диверсантів і з великими пригодами допомагають органам державної безпеки виловити їх.
— Добрий день, царю! Щасливий твій день!…
— Що, що? — здивувалася Юлія. — Щасливий твій день?
— Авжеж! — тоненьким фальцетом відповіла Павлина.
— Не так, Павлинко, кажуть «щасливий царю!»
— Не хороше «царю щасливий»! Павлинка збентежено глянула на своїх подружок.
— Чому ж не хороше?
— Тому що цар — поганий!
— Слухай, Павлинко, це ж гра така! Цей цар, може, був хорошим…
— А татусь каже, що всі царі погані, — впиралася Павлинка.
— Ну, гаразд, кажи як знаєш.
— Добрий день, царю, щасливий твій день!
— Добрий день, — відповіла тоненько Зоре, — Де ви були?
Вдома…
— А що робили?
Не кажучи ні слова більше, дівчатка почали мовчки потирати руки. Обличчя їхні були надзвичайно серйозні, наче вони виконували якусь дуже тяжку і важливу роботу.
Зоре глибоко замислилась.
— Місили тісто! — вигукнула вона з сяючим обличчям.
— Ні! Ні! Ні! — тріумфуючи, закричали Павлина і Вірка. — Не вгадала!
Зоре знову поринула в думки, її кругле личко зовсім розрум’янилось. Що це за диво?
— А-а-а, знаю! Душили кішку!
— Що-о? — здригнулась Юлія. — Що ти сказала?
— Душили кішку руками! — пояснила спокійно Зоре.
— Соромно! — щиро обурилась Юлія, потім суворо додала: — Як можуть, царю щасливий, хороші діти душити… кішку! Дивно, як це спало тобі на думку!
— А ти сама душила кішку? — поцікавилась Вірка.
— Душила, — призналась трохи збентежено Зоре.
— А кішка що?
— Кішка дряпала мене…
— Мало тобі перепало! — розгнівалась Юлія. — Слухай, царю щасливий, ми не такі, ніяких кішок ми не душимо! Щось інше робимо!
— Покажіть іще раз! — попросила, зітхаючи, Зоре.
Діти повторили гру.
— А-а, зрозуміла! — здогадалась, нарешті, Зорка. — Перете білизну!
Діти голосно засміялися, почали стрибати на місці.
— Вгадала! — серйозно відповіла Юлія. — Добре, хто тепер буде царем?
— Я! — вийшла вперед Павлина.
— Нехай раніше Вірка буде, потім ти!
— Ні, раніш буду я, а потім Вірка!
— Бачиш, яка ти неслухняна! — сказала з докором Юлія.
— Ай!
— Неслухняна ти, справді! Навіщо два дні тому ти кинула з вікна ключ однієї людини? Я знаю, мені все сказали!
Павлина сердито глянула на дітей.
— Нічого я не кидала, — сказала вона ображено. — Навіщо ти вигадуєш?
— Павлинко, не обманюй мене! Адже приходив до вас у гості один дядько, а ти взяла і закинула його ключ!
— Ні!
Юлія продовжувала розпитувати, але маленька Павлинка завзято заперечувала — ні і ні! Юлія замислилась.
— Слухай, Павлинко, якщо ти скажеш мені правду, я дам тобі… цукерку.
— Не кидала я ключа! — вже сердито заперечила Павлина.
— Добре, дам тобі… ляльку!
Дівчинка трохи здивовано і підозріло глянула на Юлію.
— Ганчір’яну ляльку?
— Ні, справжню…
Павлина зморщила маленького носика.
— Кинула дядькового ключа! — зітхаючи, сказала вона.
— Якого дядька?
— Того, що… кинула його ключа.
— А як він був одягнений?
— В одежу…
— В одежу, але в яку?
— В справжню одежу! — відповіла з досадою Павлинка. — А лялька має очі? Скляні вони?
— Скляні… А він не був часом у білому костюмі?
— У білому, — кивнула сміливо Павлинка.
— Він сам товстий, так?
— Еге ж, товстий, товстий, товстий!
— А ти куди кинула його ключа?
— В сміття кинула його.
— Як так у сміття? — з відчаєм зітхнула Юлія.
— У відро для сміття…
— Бачиш, ти й знову брешеш! Ти кинула його ключ крізь вікно! Я знаю все! Крізь вікно на задній дворик! Адже так?…
— Так, — уже смутно повторила Павлинка. — А ти коли даси мені ляльку?
— Обманює! — обізвалась жваво Вірка, — Як циганка, обманює заради тієї ляльки!
— Ай!
— Коли хочеш знати, всі ваші вікна дивляться на вулицю! Як же ти могла кинути ключ на задній дворик?
Павлина безпорадно закліпала очима.
— То я кинула ключ на вулицю…
Юлія з мовчазним докором вдивлялася в маленьку обманщицю.
— Слухай, Павлинко, якщо скажеш мені правду, дам тобі ляльку. Мені вона не потрібна! — гірко додала Юлія. — Я вже велика! Якщо ти кинула ключ, дам тобі ляльку і якщо не кинула — теж дам. Тільки скажи правду!
— Не кидала, Юлю, — відповіла щиро дівчинка. — Не кидала його ключа!
— І не бачила його?
— Ні… Юлія глибоко зітхнула.
— Слухай, Зоре, а чи не ти кинула ключ? Зоре навіть витріщила очі від здивування…
— Хто, я-а-а кинула ключ? — спитала вона драматично тонким голосом.