Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Серед крайніх мала бути операція під Первомайськом. І чоловік ну ніяк не дозволяв мені їхати з ними, а я його і так, і сяк умовляла… Кажу йому: «Ну ти ж знаєш, що я все одно поїду, з іншого боку зайду. Давай так: я розумію, що не можна. В штурм не піду, піду як медик, сидітиму в машині, якщо будуть поранені — вивозитиму». На тому й домовились. Але тоді операція з Первомайськом не склалася, повоювати нам не дали. Зла я була тоді дуже. З ПТУРа стріляла вже вагітна, на четвертому місяці… А потім прийшла моя демобілізація.
Коли їхала з передової, я дуже плакала, бо розуміла, що моя війна закінчується. Війна входить у тебе раз і ніколи вже не виходить. Бо там друзі мої залишились. Це — найбільший досвід у житті, це як дитину народити. Я досі не повернулася звідти морально. Деякі речі неможливо забути. Як колись ми вивозили пораненого побратима, серйозно пораненого, я гладила його по голові й співала йому колискову, а він плакав і намагався посміхатися. Він уже помирав, а я ще співала… Хіба це забудеш колись?
Назад, звісно, тягне. Але є син, якого я мушу виховувати. Чоловік знов пішов служити на контракт. Мені допомогла аеророзвідниця і волонтерка Марія Берлінська. Вона сказала: «Ти ж розумієш, що можеш вести війну і тут, може, навіть важчу, ніж там». Літо 2014-го — це трохи поспав і все — на вихід, і хтозна, коли ляжеш наступного разу — шукаєш, який ще клаптик землі повернути. Зараз уже затяглося це все, і на голову не налазить те, що тут відбувається. І особливо інформаційна складова. І от Маруся мені сказала: «Ти можеш воювати інакше, інформаційно, бо інформаційну війну ми станом на сьогодні програли». Набагато важче достукатися до людини, переконати її змінити думку, аніж стріляти в неї. Так ми почали зніматись у фільмі, потім їздили світом, показували наш фільм, спілкувалися з людьми, доносили їм правду — боремось інформаційно. Зараз я ще координую проект «Мандри ветеранок», аби дівчата могли поїхати кудись світу побачити.
Мені важко порахувати навіть, скільки нас залишилося з тих перших, майданівців, які поїхали в першій партії. Є ті, хто досі вважається зниклим безвісти. Є двоє хлопців, рідні брати. Мати їх шукала, ми шукали — безрезультатно. Скоро час спливе, і їх, за законом, визнають загиблими…
Ольга Сімонова
24-та окрема механізована бригада ім. Данила Галицького
Я — росіянка, приїхала в Україну наприкінці 2014-го. Зараз, через стільки років потому, шкодую лише про одне — що не приїхала раніше. Я жила у Челябінську, займалася спортом. Життя за графіком. Телевізор не дивилася. Коли Крим «віджимали», було незрозуміло, що відбувається, з телевізора лилися потоки якоїсь маячні. Люди мислячі в Росії у шоці від усіх оцих рухів були. Влітку поспілкувалася з киянами, харків’янами, моїми друзями з цього боку, і стала вимальовуватись правда: що тут щось зовсім нездорове відбувається.
Спершу збирала інформацію, шукала варіанти, як допомогти. І скоро стало зрозуміло, що треба залишатися тут — бо звідти, з Челябінська, допомагати майже неможливо було б, хіба що гроші переводити. В якийсь момент просто прийняла рішення, зібралась і поїхала. Спершу до мене ставились насторожено. Але всю мою біографію можна прочитати в Інтернеті, приховувати мені нічого — все, як на долоні…
Почала спілкуватися з людьми, знайомилась, дізнавалася, що до чого. Спершу потрапила до добробуту «Північ», який тоді був при батальйоні «Золоті ворота». Місяців три ми в «учебці» готувалися їхати в зону АТО, але зрештою нас просто кинули. Розформували, розкидали. На фронт нас ніхто не відправив. Хоча це був дуже дружний і дуже вмотивований колектив, усі справді хотіли на передову. Не знаю, може, це був відмив грошей такий — навчити і розігнати… Зараз із того складу всі уже воюють — хто де, але все одно, так чи інакше, всі потрапили на передову. Багато часу я втратила в «учебці» тій, хоча, звісно, і багато чого там навчилася. Тоді саме було Дебальцеве, а ми лиш дивилися по телевізору і стискали кулаки — так усім хотілося швидше туди поїхати… Ми розуміли, що ми там потрібні, постійно ходили і запитували, коли нас відправлять, ну коли, ну ми ж уже готові…