Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених. Нам призначили час — 9 вечора на мосту в станиці Луганській. Ми прийшли з нею разом і чекали. Кругом обстріли, але ми чекали, що ось-ось його привезуть. О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий.

Коли почалась окопна війна, така вже зовсім осіла для нас — 32-й і 31-й блокпости вже були здані, 29-й під обстрілом… А в мене знайомі були там, афганці наші. В нас були рації прошиті під частоти сєпарів, і ми слухали, розшифровували, що вони і як називають. Намагалися перехопити інформацію, де який планується обстріл. І от 29-й блокпост обстрілюють, я дзвоню їм, питаю, що в них зі зброї є. На них тоді, за нашою інформацією, танки йшли, і я їм пропоную ПТУР (протитанкова керована ракета. — Авт.) привезти, в нас був трофейний. Ми з чоловіком сіли в машину і повезли. Приїхали, побачили, як їх обстрілюють, хотіли до них приєднатись, але хлопці сказали, що краще буде, коли хтось закриє 25-й блокпост, аби вони були впевнені, що звідти ніхто не пролізе. І ми групою зайшли на 25-й.

Холод, окопи не вириті там, техніка не заводиться… Нам тоді Геннадій Москаль допоміг та побратими з «Айдару» — «землерийку» серед ночі знайшли, колоди допомогли дістати, акумулятори на танк. І ми стали там і три ротації там прожили з Нацгвардією. І там я вже чекала демобілізації своєї. Активних якихось бойових дій уже не було. На той час я вже була вагітна. Демобілізуватися мала на третьому місяці, а врешті пішла аж на п’ятому. Коли я дізналася, що в нас буде дитина, хлопці жартували, що вириють нам сімейний бліндаж і прийматимуть пологи.

Окопна війна для мене була жахіттям — хотілося воювати, а доводилося сидіти. Ми служили там разом із чоловіком. Я все одно їздила на якісь операції. 29-й блокпост якось обстрілювали сильно, і наші не могли вирахувати, звідки. Ми тоді вирішили зробити наживку на танчика: ми їздитимемо, по нас будуть стріляти — а ви вираховуйте, звідки. А ми втечемо. Проїхали, по нас постріляли, хлопці засікли, ми втекли — все пройшло добре. А потім я бронежилет уже не могла вдягати через живіт. Ну, якось натягти його ще могла, але він був важкий, плюс боєкомплект важкий, тож я не носила вже.