Острів Каміно

— Так, фанати тут дійсно навіжені, але сама я до баскетболу байдужа.

— Вам подобалося тут жити?

Вони їхали по Франклін-стрит, повільно просуваючись історичною частиною міста, минаючи мальовничі будинки з доглянутими газонами, а потім потрапили в грецький квартал із численними будинками, що слугували штаб-квартирами студентських організацій. Дощ уже припинився, і на вулиці було повно студентів, що пили пиво й слухали музику на свіжому повітрі.

— Ну, було непогано, — відповіла Мерсер без жодного натяку на ностальгійну нотку в голосі.— Та все ж викладацьке життя — не для мене. Чимдалі я тут працювала, тим більше хотіла натомість узятися писати.

— В інтерв’ю університетській газеті ви казали, що сподіваєтеся під час свого перебування в Чапел-Гіллі завершити новий роман. Як успіхи на цій ниві?

— Як ви це дізналися? То було три роки тому, коли я тільки-но приїхала.

Елейн посміхнулася й визирнула у вікно.

— Ми стараємося нічого не випускати з уваги.

Вона трималася спокійно й розслаблено та говорила глибоким голосом, що ніби випромінював її впевненість.

Судячи з усього, вона та її таємнича фірма мали в руках усі карти. Мерсер спитала себе, скільки таких таємних операцій Елейн організувала й здійснила за час своєї роботи. Напевно, їй доводилося стикатися з набагато складнішими й небезпечнішими супротивниками, ніж якийсь книготорговець із маленького містечка.

«Ліхтар» був теж на Франклін-стрит, неподалік від епіцентру активності студентів. Водій висадив їх біля входу, і вони ввійшли в затишну й майже порожню залу, їхній столик був біля вікна, прямо поруч із тротуаром і вулицею. За останні три роки Мерсер не раз доводилося бачити захоплені відгуки про ресторан у місцевих журналах. Нагород у нього набралася вже ціла купа. Мерсер заздалегідь переглянула в інтернеті меню й уже встигла знову зголодніти. Підійшла офіціантка і, доброзичливо привітавшись, налила їм води з графина.

— Бажаєте щось випити? — запитала вона.

Елейн кивнула на Мерсер, яка одразу сказала:

— Мені, будь ласка, сухий мартіні з оливкою.

— Мені «Мангеттен»,— відгукнулася Елейн.

Коли офіціантка пішла, Мерсер заговорила:

— Вам, певно, багато доводиться подорожувати.

— Так, навіть надто багато. У мене двоє дітей-студентів. Чоловік працює в Міністерстві енергетики й п’ять днів на тиждень кудись неодмінно має літати. А сидіти самій у порожній домівці нудно.

— То це ваша робота? Розшукувати крадене?

— Ми взагалі багато чим займаємося, але так, це моя спеціалізація. Я все життя вивчала мистецтво, а на цю роботу натрапила, можна сказати, випадково. Більшість наших справ пов’язана з краденими чи підробленими картинами. Інколи бувають і скульптури, але їх просто складніше вкрасти. Нині часто крадуть книги, рукописи й старовинні мапи. Але ні з чим схожим на цю справу з Фіцджеральдом ми ще не стикалися. Самі розумієте, ми працюємо над нею, не шкодуючи жодних ресурсів і зусиль.

— У мене до вас багато запитань.

— А в мене вдосталь часу, — знизала плечима Елейн.

— Що ж, перепрошую, якщо питатиму безсистемно. Хіба такою справою не має насамперед займатися ФБР?

— Вони й займаються. Їхній Відділ із повернення рідкісних цінностей працює дуже активно й вдало. ФБР майже розкрило справу за перші двадцять чотири години. Один із злодіїв, якийсь пан Стінґарден, залишив краплю крові на місці злочину, неподалік від сховища. ФБР упіймали його разом зі спільником на ім’я Марк Дрісколл. Ми думаємо, що інші члени банди сполошилися й утекли разом з рукописами. Чесно кажучи, на нашу думку, у ФБР надто поквапилися. Якби вони на кілька тижнів взяли тих перших двох під пильне спостереження, то цілком могли б вийти через них і на решту банди. Нині, у ретроспективі, це видається ще ймовірнішим.

— Чи знають у ФБР про вашу спробу найняти мене?

— Ні.

— Чи підозрює ФБР Брюса Кейбла?

— Ні. Принаймні я так не думаю.

— Отже, є два паралельні розслідування: ваше і ФБР?

— Ну, в тому сенсі, що ми не всією інформацією з ними ділимося, так. Ми часто йдемо різними шляхами.

— Але чому?

Офіціантка принесла напої та поцікавилася, чи не мають вони якихось побажань. Оскільки обидві так і не глянули на меню, то попросили її підійти пізніше. Зал швидко заповнювався відвідувачами. Мерсер озирнулася навкруги: нікого з її знайомих ніби не було.

Елейн зробила ковток, посміхнулася, поставила келих на стіл і, трохи поміркувавши, пояснила:

— Якщо ми підозрюємо, що в когось є крадена картина, книга чи мапа, то маємо способи це перевірити. Ми використовуємо новітні технології, найхитромудріші прилади, залучаємо найкращих фахівців. Серед наших працівників є колишні агенти спецслужб. Якщо нам вдається підтвердити наявність украденого об’єкта, ми або сповіщаємо ФБР, або діємо самостійно. Залежить від конкретного випадку, адже кожна справа унікальна.

— Дієте самостійно?

— Авжеж. Не забувайте, Мерсер, що йдеться про крадія, який ховає якусь цінність, застраховану нашим клієнтом на великі гроші. Ця річ йому не належить, і він завжди шукає можливості продати її за купу готівки. Тому кожна справа досить напружена. Годинник цокає, проте ми мусимо завше бути дуже терплячими.