Острів Каміно

III

Її розбудили кроки. Рівно о третій дня, з точністю будильника, скрипучим ґанком гучно пройшов листоноша й залишив її пошту в скриньці біля вхідних дверей. Почекавши трохи, доки він піде, вона забрала свою звичну й невтішну пошту: макулатуру з розсилок і рахунки. Кинувши розсилки на кавовий столик, Мерсер розкрила конверт із листом від університету. Завкафедрою англійської дуже ввічливо, розлого й красномовно сповіщав — цього разу офіційно,— що її посаді прийшов кінець. Вона була «цінною співробітницею» і «талановитою педагогинею», яку «заслужено поважали колеги» й «обожнювали студенти», і таке інше. «Усі без винятку співробітники кафедри» хотіли б і далі бачити її у своїх рядах, адже вона «чудово доповнювала колектив», та, на превеликий жаль, скорочення фінансування цього не дозволяє. Завершуючи послання найкращими побажаннями, завкафедрою висловлював туманну надію на відновлення співпраці в наступному році, якщо раптом «фінансування буде відновлено до нормального рівня».

Значна частина цього листа була правдою. Завкафедрою добре до неї ставився й іноді навіть давав корисні настанови. Мерсер же старалася тримати рота на замку й за можливості уникати всіх викладачів, що працювали на постійній основі, завдяки чому не втрапила у звичні для академічного середовища чвари.

Утім, вона була письменницею, а не викладачкою, і тепер настав час рухатися далі. Куди — Мерсер і сама не знала, але після трьох років викладання вона мріяла про можливість проводити кожен день виключно за написанням романів і оповідань.

Другий конверт містив виписку по кредитній картці. Баланс ясно свідчив про її скромний спосіб життя й щоденні зусилля зекономити скрізь, де тільки можна. Завдяки цим зусиллям вона вчасно сплачувала рахунки, а отже, не мала справи з лихварськими відсотками, які банк здирав за прострочення платежів. Її зарплата ледве покривала витрати на оренду, страховку, ремонт машини, а також на медичну страховку, від якої вона щомісяця подумувала відмовитися, коли виписувала чек. Вона могла би перебувати в досить стабільному фінансовому становищі й навіть дозволити собі купити трохи кращого одягу й дещо витратитись на розваги — якби лише не лист у третьому конверті.

Він був від Національної корпорації студентських кредитів, цієї клятої контори, що переслідувала її останні вісім років. Батько зміг оплатити її перший рік навчання в Південному університеті Севані, але несподіване банкрутство вибило його з колії, і Мерсер зосталася на мілині. Їй все ж удалося нашкребти грошей на те, щоб довчитися три роки, зі студентських позик, грантів, підробітку й скромної спадщини, залишеної Тессою. Невеличкі аванси за «Жовтневий дощ» і «Музику хвиль» дали їй змогу погасити відсотки своїх студентських кредитів, але майже нічого не відняли від основної заборгованості.

Змінюючи роботу, Мерсер рефінансувала й реструктурувала свої позики, але кожна нова схема оберталася подальшим зростанням заборгованості, навіть коли вона працювала у двох, а то й у трьох місцях, щоб лишитися на плаву. Правда, у якій вона нікому не зізнавалася, полягала в тому, що творче самовираження було для неї неможливим через постійний стрес від навислого боргу. Кожен новий ранок, кожна чиста сторінка передвіщали не новий розділ великого роману, а радше чергову марну спробу вигадати щось, що задовольнило б кредиторів.

Мерсер навіть радилася зі знайомим адвокатом, чи не оголосити себе банкрутом, але той пояснив, що банки й компанії студентського кредитування переконали Конгрес надати таким боргам особливий статус і не звільняти від них навіть банкрутів.

— Дідько, та навіть азартні гравці можуть оголосити себе банкрутами й нічого не платити, — співчутливо зазначив адвокат.

Цікаво, а ті, хто копався в її житті, знали про її студентські борги? Адже це мало бути конфіденційною інформацією? Утім, щось їй підказувало, що професіоналам під силу було відкопати майже будь-що. Вона читала жахливі розповіді про те, як ретельно приховувані діагнози, попри лікарську таємницю, ставали відомі тим, хто знав, як витягти користь із цієї інформації. Чимало історій було й про те, як компанії кредитних карток продавали інформацію про своїх клієнтів. Чи можна нині хоч щось приховати?

Мерсер зібрала всі непотрібні розсилки й викинула їх у сміттєвий кошик, помістила лист від університету в папку, а два рахунки поклала на полицю поруч із тостером. Тоді заварила собі ще одну чашку чаю й збиралася почитати роман, аж раптом загудів її мобільний телефон.