Піти й не повернутися

І, окрім усього іншого, він намірився вчинити явну дурницю з цим Скіделем. Дивно, як він не може зрозуміти, що німці ніколи не простять йому партизанства і рано чи пізно повісять із биркою на шиї. Даремно він сподівається на якогось свого земляка. В такій справі ніякий земляк не заступиться.

Треба було затриматися самій і затримати на хуторі Антона, але як це зробити, Зоська ще не знала. Водночас вона відчувала, що сама надто спізнилася, що так можуть минути всі терміни її завдання. Хоча зараз їй було не до термінів. Під загрозою опинилися її голова та її завдання взагалі.

Вогник, що блимав віддалік, десь пропав, вони якийсь час нічого не бачили коло себе, окрім тьмяного снігового поля, дуже шумів обіч на вітрі хвойний узлісок. Цей узлісок тягнувся й тягнувся кудись у снігові сутінки, і Зоська, вже не відстаючи, швидко йшла за Антоном, поки за наступним поворотом попереду знову не з'явився червоний вогник у віконці. Біля самого лісу виднілося кілька будівель, чорнів на снігу пунктир огорожі й на гілках дерев у чорному небі тьмяно сірів сніг.

Антон раптом зупинився. Зоська теж уповільнила крок — з хутора почулося рипіння журавля й тихий плюскіт води, що переливали з одного відра в інше.

Нічого не сказавши, Антон повернув уздовж загорожі до хутора й Зоська, трохи відставши, пішла слідом. Мабуть, вони зайшли з тильного боку садиби, від лісу, — хату й віконце із вогником незабаром затулили засніжені дахи якихось повіток, з'явилася лазня на відшибі. Під низькою стіною хати лежали покриті снігом колоди, мабуть, підготовлені на дрова чи для чогось іншого. Антон обійшов ці колоди і майже зіткнувся з чоловіком у кожусі, що ніс в обох руках два дерев'яних відра з водою.

— О, повні, пощастить! — замість привітання жартома сказав Антон. Чоловік спинився, обережно поставив відра на сніг, мовчки розглядаючи в сутінках нічного гостя. — У хаті чужих немає? — тихо запитав Антон.

— Немає, — глухо обізвався чоловік.

— Хазяїн? — кивнув Антон.

— Так, так.

— Ну запрошуй до хати. Зігрітися треба.

— Прошу, прошу пана, — не дуже, однак, радо промовив господар. Покинувши на снігу відра, він ступив на дощаний, очищений від снігу ганок, розчинив низькі двері. — Прошу пана.

Переступивши слідом за Антоном поріг, Зоська опинилася в просторій трьохстінній прибудові, господар зачинив за нею двері, й вона оглянулася. Навпроти виходу димно горіло в печі, біля вогню стояли великі чорні чугуни — напевне, корм для худоби, подумала Зоська. Тут же з рогачем у руках стояла білолиця, ще не стара жінка, спокійно і мовчки вона обвела очима Антона, потім перевела погляд на Зоську. З-за столу здивовано позирав на них хлопчик-підліток, він сидів над розгорнутою книжкою, поруч миготів вогник каганця, той самий, напевне, що привів їх сюди.

У хаті було майже темно, із дверей тягло холодом, дрова у печі, певно, тільки-но розгорялися.