Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.
Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:
— Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі — ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?
І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):
— Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.
— Але ж там ваша батьківщина.
— Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут — у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.
Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:
— Я, до вашого відому, цариця російська. — Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. — Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!
Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.
— Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться — ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму царстві — чого б це мені не коштувало. — Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: — Хоча б і життя!
Повторила замислено:
— Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і — драла. Задерши спідницю. Я — цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав — зі змови, — із того — змови — й закінчить!
Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть:
«Сучасники і потомки не шанували Шуйського, несть числа звинуваченням, що «возводились» на нього за життя і по смерті». А між тим, пишуть далі історики, не можна не визнати, що в його житті було немало моментів, коли він виявляв істинну мудрість, мужність і навіть велич душі. Нещаслива доля його достойна не стільки хули, скільки жалю чи співчуття...
Ще пишуть...
Правління його було нещасливим, повне бунтів та змов, а також війн із зовнішнім ворогом, головно з поляками.
Найтяжчою подією на Русі під час його царювання була громадянська війна...
Він прийшов до влади в результаті змови, в результаті змови (але вже проти нього) він і піде.
З Інтернет-видання:
«В Москві становище Шуйського було неміцним. В народі його не любили, але не хотіли й поміняти на кого-небудь іншого. Ось чому не увінчалися успіхом всі спроби скинути його з престолу. (Чому ж, остання вдалася. — В. Ч.) Перша така спроба була зроблена ще 17 лютого 1609 року. Змовники в числі 300 чоловік, на чолі з Григорієм Сунбуловим, князем Романом Гагаріним і Тимофієм Грязним, звернулися до бояр з вимогою скинути Шуйського, але бояри не взялися за цю справу і розбіглись по домівках чекати кінця перевороту. Один лише боярин князь Василій Голіцин з’явився на площу. Змовники кинулись за патріархом в Успенський собор і почали вимагати, аби той ішов на Лобне місце. Гермоген не схотів іти, його притягли силоміць і поставили на Лобне місце. Змовники знову стали кричати народу, що Шуйський вибраний незаконно самими лише своїми підтакувачами, без згоди землі, що кров християнська ллється за людину недостойну і ні на що не здатну, дурну, нечестиву, пиятика і блудника. Але замість схвальних вигуків змовники почули з натовпу: «Сів він, государ, на царство не сам собою, вибрали його великі бояри і ви, дворяни і служиві люди, пиятики і ніякого безуму ми у ньому не знаємо; та якби він, цар, вам і невгодний був, то не можна його без великих бояр і всенародного зібрання із царства звести». Тоді змовники стали кричати: «Шуйський таємно убиває і у воду саджає братію нашу, дворян і дітей боярських, жінок і дітей, і таких, побитих, дві тисячі!» Патріарх запитав їх: «Як же це могло статися, що ми нічого не знаєм?!. У який день і хто саме загинув?» На це змовники нічого не змогли відповісти врозумливого і переконливого і заходилися читати грамоту: «Князя ж бо Василія Шуйського однією Москвою вибрали на царство, інші ж міста того не відають, і князь Василій Шуйський нам на царстві не люб і для нас кров ллється і земля не змириться: щоб вам вибрати на його місце іншого царя?» Патріарх відповідав: «Досі Москві ні Новгород, ні Казань, ні Астрахань, ні Псков і ніякі інші міста не указували, а указувала Москва всім містам; і що кров ллється, то це робиться з волі Божої, а не по хотінню нашого царя». Сказавши це, Гермоген пішов додому. Змовники, які не знайшли ні в кого підтримки, не змогли його утримати. Вони з криками і лайками кинулись до палацу, але Шуйський не злякався, він вийшов до них і з твердістю запитав: «Нащо ви, клятвозлочинці, увірвалися до мене з такою нахабністю? Якщо хочете вбити мене, то я готовий, але звести мене з престолу без бояр і всієї землі ви не можете». Змовники, бачачи всюди невдачу, втекли в Тушино до злодія».