Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві — зі своєю дочкою, — де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.
Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.
В угоді були й такі пункти:
«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».
Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:
«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».
Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи кривотлумачень.
І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови — в обмін на право залишити Московське царство — нарешті залишити...
Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.
А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі Посполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».
За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.
Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек — не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю — мусили дати! — з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події — після того, як вони виїхали з Москви, — що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)
2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх супроводжував — за умовами угоди — руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким — який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» — недовго й до біди.
Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.
Але не так сталося, як гадалося.